Микола Сеньковський. Карпатські листівки

Коли творча команда арт-центру Я Галерея розпочала свої дослідження фільму «Тіні забутих предків», то знайомство з культурою Карпат було одним з першочергових завдань. А як тільки починаєш більше дізнаватися, хто ж такі є гуцули, то листівки українського фотографа початку ХХ століття Миколи Сеньковського оминути просто неможливо.

Етнографічні та історичні дані, які містяться у фотографіях, несуть у собі інформацію іншого роду, аніж текстові дослідження. Головним чином, це обумовлене специфікою фіксованих візуальних образів, які виступають не як наративи, а як відправні точки для майбутніх рефлексій. Тому і листівки Сеньковскього стали певною основою для творчого та більш вільного пізнання Гуцульщини.

Микола Сеньковський, Крісло Довбуша на верхах "Синиці" в Жаб'є, 1930. З колекції Валерія Ковтуна

Фактично, у цих світлинах ми можемо реконструювати вагому частину карпатського світу. Акценти фотографа розставлені переважно на пейзажних, портретних та подекуди документальних зйомках. Що ж виноситься з творчих здобутків Сеньковського? Перш за все, уявлення про природу Карпат та, не менш важлива річ, процеси змін у її вигляді. Наприклад, наочно побачити, що на місці голих скель 20-х років зараз розташовуються ліси. А також відмітити, як індустріальні споруди, по типу мостів, залізничних шляхів або тунелів тільки починали прорізати краєвиди – і, як результат, пригортали до себе увагу місцевого населення.

Микола Сеньковський, Ворохта, 1926. З колекції Валерія Ковтуна

Микола Сеньковський, Жаб'є. Зима, 1926. З колекції Валерія Ковтуна

Фотографії дозволяють побачити людей Гуцульщини у їхньому автентичному побуті 20-х та 30-х років. І побачити на світлинах тільки манеру одягу – найменше, що дозволяють листівки Сеньковського. За кожним персонажем стоїть своя унікальна історія, проте відтворити здалося лише кілька з них. Найвідомішою героїнею фотосерії «Гуцульські типи» стала стара гуцулка Чукутиха: по-перше, через те, що жінка набула слави непересічної співачки у багатьох карпатських селах, а по-друге, через здобуття знімком найвищої нагороди на фотоконкурсі в Парижі.

Микола Сеньковський, Гуцульщина. Стара гуцулка, 1925. З колекції Валерія Ковтуна

Микола Сеньковський, Гуцульщина. Гуцул, 1925. З колекції Валерія Ковтуна

Ще можна ідентифікувати дружину Сеньковського, місцеву вчительку Євгенію Поліщук, на листівці під назвою «Жаб'є. Гуцульська дітвора у школі». Доля Євгенії склалася достатньо трагічно: під час Другої світової жінка підтримала українське націоналістичне підпілля, через що 1945 року була заарештована радянською владою. Їй вдалося втекти з ув'язнення, але невдовзі Євгенія знову була затримана – під час перетину румунського кордону. Цього разу Сеньковській вже не вдалося звільнитися, датою смерті жінки вважається 1947 рік. Якщо продовжувати біографічні довідки, то життєвий шлях самого Миколи безслідно губиться у 1939 році.

Микола Сеньковський, Жаб'є. Гуцульська дітвора в школі, 1930. З колекції Валерія Ковтуна

Суттєво полегшують розуміння гуцульської культури зображення місцевих традицій та звичаїв. Фотографії зафіксували весільні та похоронні обряди, а також такі побутові сцени, як рибальство або їзду верхи. Ми змогли навіть доторкнутися до питання національної ідентифікації карпатського населення: одна з листівок Сеньковського демонструє пам'ятний знак Тарасу Шевченку, за яким ховається довга і цікава історія. Цей обеліск був найпершим пам'ятником Кобзареві (1862 року), біля нього збиралися гуцульські українці та оберігали його від різних зовнішніх факторів протягом майже півстоліття.

Микола Сеньковський, Весільний танець, 1927. З колекції Валерія Ковтуна

Микола Сеньковський, Гуцульщина. Гуцульський похорон, 1925. З колекції Валерія Ковтуна

І от, зібравши усю цю інформацію з різноманітних джерел, стало зрозуміло – фотограф Микола Сеньковський фактично недосліджений, попри його вагомість для української культури. Завдяки колекції коломийського філокартиста Валерія Ковтуна було прийняте рішення видати першу книгу про творчість фотографа – «Микола Сеньковський. Карпатські листівки 1925–1932». Проте, це лише перші кроки у розумінні та популяризації культурного феномену.

Поліна Ліміна