Уламки пам’яті з Олегом Введенським. Частина перша: Радянський Львів і ювілей Пікассо
25.03.2020

Уламки пам’яті з Олегом Введенським. Частина перша: Радянський Львів і ювілей Пікассо

Як півстоліття тому у Львові зробили виставку Пабло Пікассо, фотоклуб, з якого вийшли відомі львівські фотографи, де збирались юні любителі авангардних митців та живе, неприкрашене місто на світлинах майбутнього відомого фотографа.

Олег Введенський – львівський фотограф, дизайнер. Фотографував та товаришував з відомими львівськими митцями. Автор книг «Львів і Галичина у літографіях Карла Ауера», серії публікацій «Зупинена мить. 100 років львівської фотографії 1839-1939» в «Галицькій брамі». Автор світлин до книг-альбомів про Теодозію Бриж, Олександра Аксініна та Леопольда Левицького.

Фотографія Мирослави Ляхович, на фото Олег Введенський, 2020 рік

З якого року ви почали жити у Львові?

У Львові ми з 1940 року. Самі з Воронезької області, я там народився в 1936-му. Мій батько був залізничником. Його відправили до Львова на перешивку залізничних шляхів. Але були й інші причини нашого переїзду. Мій дід, священник, відомий діяч, його в 1936 році арештували і він зник. Без всяких вироків. А забрали його через те, що ще за часів революції він врятував двох дітей поміщиків під час погрому, вже під кінець 30-их хтось з сусідів написав донос.

Приватний архів Олега Введенського, на фотографії дід Василій з бабцею та дітьми

Яким пам'ятаєте місто з тих часів? Як місцеві ставились до новоприбулих?

Отож Львів, мені 4 роки, тоді ми жили на сучасній вулиці Крушельницької, як раз навпроти Управління залізниці. 22 вересня 1941 року почався наступ німців. Я був в Брюховичах, у дитячому садку. Мої перші спогади — як батько велосипедом вивозив мене звідти: ми їхали дорогою, і як тільки летіли військові літаки, ми стрибали з ровера і ховались в кущі. Потім нас евакуювали. Ми не встигли на перший ешелон, бо повертались додому за документами, поїхали другим. Попередній розбомбили, до речі.

Приватний архів Олега Введенського, Львів, 1947 рік

Після війни батьків знову направили сюди. Місцеві ще досі нарікають — от понаїхали до Львова. А насправді багато хто не просився – давали наказ і треба було їхати. Отож ми повернулись, поселились на Костя Левицького (тоді ще була польська назва Кохановського). Нам видали двокімнатну квартиру. В той час там ще жила полька. Через пів року вона виїхала. Дуже добре до нас ставилась. Пам'ятаю басейн на сучасній площі Петрушевича, він тоді ще зовсім не змінений був. Вона кожен день ходила плавати і мене з собою брала, правда, плавати я так і не навчився (сміється). Не пригадую, щоб хтось з місцевих з неприязню до нас ставився.

Приватний архів Олега Введенського, на фото Олег Введенський з батьком та братами, Львів, 1947 рік

Йду тепер по Левицького, а бачу вулицю з тьмяним світлом з газових ліхтарів. Тоді кожен вечір ходив ліхтарник з довгою палицею на кінці якої горів факел, ним він запалював ліхтарі. На той час електричні були лише в центрі міста. Я ганяв без рук на ровері по вулиці — від Погулянки до вул. Франка. Адже було пусто на дорозі, жодної машини. Хіба карети похоронні, на Личаківське кладовище, чорні карети з запряженими кіньми. Ще пам'ятаю по всьому місту були відкриті пісуари. На вулиці. От там, де пам'ятник Просвіті у сквері, на тому місці і був цей вуличний туалет.

Приватний архів Олега Введенського, двір на вул. Костя Левицького, де пройшло дитинство Олега Введенського

Їжу ми отримували по карточках. На прилавках магазинів нічого не було. Хоча без проблем коньяк стояв, золото та ікра, але ніхто то не купував, бо грошей не мали, а за карточки таке не продавали. Але дешево було.

Ходили жінки з села, парашутистки, їх називали, бо носили на спинах величезні мішки і продавали продукти. Вони з людьми напряму домовлялись і розносили по домах — молоко, яйця. Ерно Ерб — такий львівський художник єврейського походження — малював їх багато.

Розносниці, картина Ерно Ерба, 1940-ві роки

Але ж були стихійні ринки, де містяни, яким доводилось виїжджати, продавали своє майно?

Так, за Оперним. Я туди ходив. Там продавалось різне цікаве, особливо дитині: ракушки, пір'їни екзотичні, а також – меблі, одяг, картини. Люди на тому потім зробили цілі колекції.

У вас була освічена родина, батьки цікавились мистецтвом, які у вас перші спогади, пов'язані із зануренням у цей світ?

В кінці сорокових, коли ще функціонував Художньо-промисловий музей (нині Музей етнографії та художнього промислу, — ред.), батько повів мене подивитись на зал годинників. Механізми в полудень оживали десятками своїх циферблатів. Більшість була зроблена на живописних картинах, з механічними мельницями та кораблями, з імітацією шуму води. Справжнє театральне дійство! Цей передзвін, що зливався в музичну симфонію, став на довгі роки камертоном моєї любові до мистецтва... Багато експонатів зникло потім (частина колекції зараз зберігається в Етнографічному музеї, — ред).

Фото Олега Введенського, парк Високий замок, Львів, 1950-ті

Мій батько, як залізничник, мав право на безкоштовні подорожі потягом. Ми почали їздити в Москву і Ленінград по музеях та галереях. Навіть на море не їздили, лише по музеях. Батько цікавився літературою, мистецтвом, ми виписували книги. Я по ночах з ліхтариком під ковдрою читав.

А потім Ви взялись фотографувати...

Один раз гуляючи Стрийським парком, я під лавкою помітив купу книг по фотографії. От я і зацікавився, а потім батько купив мені фотоапарат, німецький. На скляних пластинах. Пам'ятаю, перші пластинки проявляв під ліжком, завішував одіялом. Тоді продавався такий папір, що лише на сонці можна експонувати. Потім був фотоапарат «Комсомолець», а далі — «Любитель». Згодом записався в фотогурток у Дворці піонерів.

Приватний архів Олега Введенського, фотогурток, у центрі — Михайло Мірошник і Олег Введенський, Львів, 1950 рік

В 1954 році керівник гуртка, Михайло Мірошник, у Домі народної творчості (тепер театр Курбаса, — ред.) організував перший фотоклуб. Він і запросив мене до фотоклубу, що який проіснував 40 років. Фотоклуб потім називався «Карпати», через нього не один львівський фотограф пройшов. Входив в 10 перших у Союзі.

Приватний архів Олега Введенського, виїзд фотогуртка на Янівське озеро, 1952 рік

Потім я пішов в технікум, згодом вступив в Поліграфічний інститут.

Ваше захоплення мистецтвом зростало. Ви організували навколо себе ціле середовище молодих людей, які збирались, читали й обговорювали відомих художників. А потім ви організували виставку...

Я вчився в інституті, йшов 1960 рік. На третьому поверсі в Домі народної творчості відкрили філіал по мистецтву Обласної бібліотеки. Ми з братом Ігорем записались. Туди потрапили книги, які видавалась лише для наукових бібліотек, серед них — про Пікассо, Матісса та Ель Греко. З Москви присилали. Тоді також на проспекті Шевченка появився магазин «Дружба», там час від часу можна було купити також книги про мистецтво. Ми виписували про мистецтво журнали – польські, німецькі чеські, угорські. В готелі «Інтурист» продавали «Юманіте», газету французьких комуністів, кожен тиждень виходила. Там були кольорові репродукції.

Фото Олега Введенського, Львів, початок 1950-их

Завідуюча філіалом Інна Михайлівна Малявська зібрала найактивніших читачів і організувала клуб любителів мистецтва. Нас зібралось десь до двадцяти людей. Раз в тиждень ми зустрічались і обговорювали: чому кінь синій, чому голубий? Серед нас були тепер досить відомі люди — колекціонер Володимир Вітрук, журналіст Василь Глинчак, Андрій Дрознін — тепер знаменитий європейський театровід, а тоді — студент Львівської Політехніки.

Йшов 1961-ий, світ святкував 80-річчя Пікассо і в цих виданнях почали появлятись багато матеріалу про творчість художника. Ми теж захотіли якось відзначити цю подію. А як це найкраще зробити, якщо не виставкою? Проте, ми мали лише отой один альбом Пікассо і ще якусь маленьку чорно-білу книжечку, «гедеерівську». Тоді в Союзі була організація співдружності Франції-СРСР, де головою був — друг Пікассо Ілля Еренбург. Брат з Дрозніним поїхали в Москву, до них, просити альбоми, репродукції, хоч щось. На жаль, на той час нічого не було і взамін нам запропонували каталог посмертної виставки Фернана Леже. Ми вже збирались повертатись, як Еренбург говорить: є в нас одна стара працівниця, підіть до неї від мого імені, в неї могли завалятись якісь альбоми Пікассо. Ця пані дала хлопцям трохи брошур з ілюстраціями, альбоми, а дорогою назад вони ще купили один альбом.

Приватний архів Олега Введенського, обкладинка газеи "Юманіте", 1961 рік

До ювілею Пікассо вони в кожному номері «Юманіте» готували матеріали. Також ми вирішили використати матеріали з журналу французької компартії «Нувель крітік», там було багато графіки, ще довоєнної, така могутня чорна лінія! Я це все перефотографував і надрукував репродукції розміром 30 на 40. Ще кілька великого формату взяли з журналів, серед них були «Різня в Кореї» і «Герніка». В Домі архітектора (Порохова вежа), на другому поверсі, де овальний зал, повішали скло і паспарту з репродукціями. До слова, це була чи не перша виставка, там до того грали лише джазові концерти, першого у Львові джаз-бенду «Медікус», засновником якого був наш знайомий. На тих концертах ми познайомились з Богданом Ступкою, який тоді був конферансьє оркестру.

Так от ми оформили виставку і мали відкрити, як тут з міському партії прибігли і давай кричати: “Яка виставка? Шо за Пікассо? Закрити!" Проте Малявська пішла в міськом і каже: “Чого ж закривати — то ж молодь, мистецтво, «голуб миру», художник, що симпатизує партії". Зрештою, вмовила лише на тиждень, але за умови, що прочитають лекцію-роз'яснення — як «правильно» сприймати картини. Там знайшли мистецтвознавчиню Потапенко, заставили її вивчити щось про Пікассо і які зробити акценти. Відкриття відбулось, прийшло десь людей двісті. Ми ще відправили імениннику на ім'я «Юманіте» привітальну телеграму з 80 слів, дуже нею пишались.

Розмовляла Мирослава Ляхович


В наступній частині читайте про «невідомого» Леопольда Левицького, про події, які повпливали на стиль Марґіт Сельської та про те, які розмови велися в помешканнях відомих львівських митців...








17.04.2020
Фланери з Сельськими, квартирники в Леопольда Левицького, подія, що вплинула на пізню творчість Марґіт Сельської та зйомки у недоступних музейних закутках – у розмові з Олегом Введенським та Мирославою Ляхович. Частина друга.
20.05.2020 – 14.06.2020
Виставка Львів Я Галерея
03.12.2019 – 09.01.2020
Виставка Львів Я Галерея
03.12.2019 – 14.01.2020
Подія Львів Я Галерея
25.05.2020 – 30.11.-0001
Виставка Онлайн Я Галерея
30.09.2019 – 12.10.2019
Виставка Житомир Кінотеатр Жовтень (майдан Корольова, 14)
10.09.2019 – 20.10.2019
Виставка Львів Я Галерея
26.12.2019 – 28.12.2019
Подія Львів Я Галерея