У партнерстві з Французьким інститутом в Україні та арт-центром Павла Гудімова Я Галерея у Києві.

У рамках Міжнародного Фестивалю сучасного мистецтва FIAT у Тулузі

У рамках спільної виставки Anaconda

Скульптура Миколи Малишка вперше досягла кордонів Франції, тим самим окресливши новий етап презентації творчості автора за межами України. 14 скульптур, кожна з яких є вираженням життєвого стану, утворює образ «дереволюдини» – символу віри художника в силу людського духу. Набуваючи що більшої актуальності, роботи Малишка дедалі швидше наближаються до загальнолюдських значень. Адже озвучують стани глибоко особистої історії, закоріненої в національне минуле.

З одного боку, ця історія транслює близькі кожному українцю автентичні «коди», архаїчні підвалини яких знаходять відображення в культурах всього європейського регіону. З іншого боку, авторська філософія «дії», що передбачає практику постійного переосмислення і допрацювання творчого матеріалу, демонструє напрочуд сучасний підхід до мистецької практики. На підтвердження цьому, художник переконує, що «найкращим є те мистецтво, яке робиться зараз»: «Моє мистецтво швидше модерне, аніж архаїчне. А модернізм завжди відкидав те, що мало відійти».

Тісний зв'язок формального й змістового підносить творчість скульптора до рівня українських митців, яких він вважає своїми вчителями. Їхній вплив не є очевидним, адже виявляє себе в складному нашаруванні власних знахідок Малишка. Тут, поруч із монументальною виразністю скульптур Івана Кавалерідзе – природна велич людської особистості – водночас сильної і тендітної як дерево, – яку Малишко трепетно досліджує вже багато років. Тоді як «архітектурна» основа робіт нагадує конструктивістські експерименти Олександра Архипенка з їх поліхромією, лаконізмом та «рухом». Не менш значущим, але вже з точки зору вираження емоцій, для скульптора є доробок нещодавно відкритого для світу Іоана Георгія Пінзеля. Його живі й пристрасні, «неканонічні» святі змінюють уявлення про природу віри, – саме те, чого шукав і не знаходив Малишко в монументальних зразках радянської пластики.

Разом з тим, окремим і найбільшим чинником впливу на автора є саме дерево. Той улюблений матеріал, який найбільше ідентифікується з людиною: «так само як людина, дерево живе й росте», його можна торкатися і «прочитувати» не тільки «зором розуму», а й всіма чуттями тіла. Саме через дерево скульптор реалізує одвічні дихотомії людського існування – свободи й обмеження, величі й ницості, піднесення й розчарування. У Малишка скульптура стає щоденником, який ретельно фіксує важливі моменти буття та істини. А пожім тим – здобуває позачасовість.

Олена Єгорушкіна