Дніпропетровськ. Арт-центр Я Галерея

Монохроми

Тіберій Сільваші

08.09.2014 – 18.10.2014

Тіберій Сільваші

Художник пропонує поглянути на монохромію як простір "уповільнення часу", а також спосіб притульного споглядання мистецького твору. Оскільки абстрактне зображення позбавлене структури, глядач не спостерігає, а "проживає" його, отримуючи в результаті власний досвід сприйняття кольору.

Виставка Дніпропетровськ Арт-центр Я Галерея

Touching your skin,
Wishing you were within.*
Emma Anderson «Monochrome»

Дуже часто тексти до виставок мистецтва дещо нагадують інструкції. Інструкції людина любить, поважає і уважно читає перед початком експлуатації. Інструкція тонкими голками пунктів і підпунктів, пояснень, назв та інших слів проникає в непевну матерію нашого побуту та з материнською дбайливістю допомагає впоратися зі зневірою і невпевненістю, старанно супроводжує скрізь і всюди та не дає звернути туди, куди не треба. «I believe there's nothing to believe, But I love the manual, the instruction manual»,** – співає Алекc Капранос у пісні Fresh Strawberries. Інструкції викликають відчуття впевненості в завтрашньому добробуті й стабільності. Але коли інструкція з'являється білосніжним караваном гуманітарної допомоги на території мистецтва, – це не дуже гарний знак. У цій площині виникає думка, що ідеальним текстом для проекту Монохроми Тіберія Сільваші міг би стати порожній лист паперу (не порожня сторінка з роману Лоренса Стерна, а, скоріше, з п'єси «4'33» Джона Кейджа), – як звільнення живопису від ведмежої послуги чужих слів, чужих думок. Чужих не в сенсі належності іншій людині, а в анатомічній чужості мистецтву загарбницької сьогодні мови слів.

Марк Ротко якось сказав: «У тиші точність». Аби відчути точність думки, потрібно здобути тишу, принаймні внутрішню. У пошуках ідеальної тиші Джон Кейдж відкрив, що її просто не існує, коли в повністю ізольованій від звуку кімнаті, в такому звуковому вакуумі, він почув два звуки: високий і низький. Це була робота його кровообігу й нервової системи. Можна уявити собі, як накладалися ці звуки один на όден і утворювали монохромний гімн життю – впертий, пульсуючий і тотальний… Ідеальної тиші не існує. Але існує стан, коли можна почути звук себе, коли можна відчути «пульсуючу конкретність плоті чи кісток» (Ротко). Живопис сучасності потребує простору тиші, і про це говорить сам художник. Живопис потребує здатності глядача фокусувати увагу на самій картині, позбавити її шуму своїх упереджень, а лише торкнутися поглядом її теплої шкіри й дозволити розказати їй історію свого життя.

У тексті «Пастка для хмари» Тіберій Сільваші наводить цитату Барбари Роуз: «Монохром не стиль, а власна позиція». Що таке власна позиція, як не відмова від будь-яких ілюзій? Це прозорість і неупередженість, здатність почути чиюсь історію, а відповідно й вміння бути почутим. Власна позиція – це діалог не словами, а імпульсами, це діалог життя із життям. Монохром – це не писання живопису, а його «вирощування». Монохром – це не «читання» живопису, це проживання його життя, – від початку прозорої поверхні до кінця твердої основи, і назад.

МОНОХРОМИ – це не колір. Це те, що за ним, і те, що робить його кольором. Так само як людина, яку робить людиною не колір її шкіри. «Господь, він не зважає на шкіру, він зважа на солідарність і чесність» (Сергій Жадан «Білі люди»).

У розмові з Єжи Онухом, Тіберій Сільваші погоджується з думкою Джексона Поллока про те, що глядач не має щось шукати, він має дивитися пасивно. Пасивно – це і нейтрально, і монохромно також.

Василь Скакун, 2014


* (англ.) «Торкаючись твоєї шкіри, Бажаючи, аби ти був поряд».
** (англ.) «Я знаю, що вірити нема у що, однак я люблю інструкції – інструкції з експлуатації».


ЛОВУШКА ДЛЯ ОБЛАКА / ПАСТКА ДЛЯ ХМАРИ

Мир вокруг нас заполнен образами-картинками. Мы уже не столько то, что читаем и говорим, сколько то, что видим, а наше «мы» является результатом в первую очередь практик визуальных. Язык коммуникативных образов (термин О. Аронсона) – эффективен и понятен. Он образуется общим для информационной реальности полем узнаваний и знаний, а скорость считывания таких образов только увеличивает нашу неспособность осмыслить все увеличивающийся их объем, полностью подчиняя нас тирании момента. Вирильо писал, что все, что экспонируется на предельной скорости, может быть только случайным. Это не античный кайрос, а «случай в горизонте прозрачности» – горизонте экрана монитора.

Существование живописи сегодня – это вопрошание о ней самой. Не столько о ее видовом существовании, сколько о воплощении мифа об общем визуальном языке под названием «живопись». В горизонте банальных «истин» и мелькающих образов культуриндустрии, для живописи важным становится существование пространства тишины, пространства «замедленного времени». В этой практике живопись перестает быть инструментом коммуникации, а создает оптику «пристального взгляда», где важнейшим элементом становится культура различения. Пространство воздействия монохромной живописи – пространство «замедления времени».

Будучи явлением границы, после минимализма, после концептуализма, монохром целиком принадлежит живописи. У этого вида живописи много названий, что говорит о множестве возможных стратегий в середине явления. Это и «не-иконная» (non-iconic) живопись, и конкретная живопись, и «радикальная живопись», и «art after the image»*, и много других.

Проект «Монохромия» – о времени и восприятии. Об историческом времени существования форм живописи и о субъективном времени воспринимающего. Опыт «смотрения» таких работ отличается от того, как «читается» живопись, изображающая что-либо. И даже от опыта созерцания «традиционных» абстрактных работ. Поверхность монохромной работы лишена внешних признаков структуры и членения. Вернее, структура тут – в потоках наслоений прозрачных и непрозрачных слоев цвета. И способность откликаться на свет – свет внутренний и свет пространства временных констелляций.

Нет того, что называется композицией цветовых пятен. Работает только чистый «редуцированный» цвет, вступающий в сложную игру взаимоотношений со зрительским восприятием. Верхний красочный слой только фиксирует финальное состояние цветовой плоскости, историю которой мы можем отследить на боковых ребрах работы. Слои цвета, видимые и скрытые, материализуют время создания работы, перипетии пути, результат которого не известен автору до конца, но может быть ретроспективно прочитан и прожит воспринимающим.

Он поставлен в ситуацию противоречия между чувственным опытом и постоянным возвращением вопроса о причинах процесса живописи. Между опытом и знанием, полученным не в готовом виде от художника, – он есть результат его личного перцептивного и когнитивного процесса. Поверхность этой живописи – отражение невидимого потока цвета, умноженного в тавтологии форматов холстов (цветовых объектов), которые никогда не бывают закончены, и всегда возвращают взгляд к истокам. «Сделай так, чтобы я мог говорить с тобой», – говорит персонаж романа Мориса Бланшо. Непреодолимая потребность высказаться, с надеждой, что будет установлено зерно общности. Недаром один из видных представителей монохромной живописи Йозеф Мариони говорит, что отношение зрителя с картиной – это приватный опыт человека. «Монохром не стиль, а личная позиция» – вторит ему Барбара Роуз.

Тіберій Сільваші, 2013

* (англ.) Мистецтво після картинки.

Автор

Народився у 1947 року в Мукачевому.

У 1966 році закінчив Республіканську художню школу ім. Т.Г. Шевченка, а в 1972 році – Київський державний художній інститут (нині НАОМА).

У 1995 році Сільваші отримав нагороду "Художник року" в Україні та стипендію мунiципалiтету Мюнхена.

06.06.2012 – 02.07.2012
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея
28.10.2010 – 30.11.2010
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея, Хорива 49Б
28.10.2010 – 23.11.2010
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея, Волоська 55/57
29.03.2010 – 30.06.2010
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея, тераса
02.09.2009 – 21.09.2009
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея
14.01.2009 – 19.01.2009
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея
24.09.2008 – 13.10.2008
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея
01.11.2007 – 13.11.2007
Виставка Київ Арт-центр Я Галерея