Куратор – Павло Гудімов
Артем Волокітін / Олексій Колесніков / Микола Коломієць / Володимир Костирко / Павло Маков / Олена Полященко / Ярослав Присяжнюк / Євген Равський / Садан / твори з фондів Львівської національної галереї мистецтв
Сучасне українське мистецтво існує у парадоксальній ситуації: воно глибоко укорінено в традиції і, здебільшого, є «традиційним» у найкращому сенсі цього слова. Однак такий традиційний інструментарій як мистецтвознавче осмислення тих чи інших процесів та музеєфікація мистецтва незалежної країни досі залишаються відкритими й надто болючими питаннями для мистецької спільноти. На шляху скорочення дистанції між мистецтвом і словом, мистецтвом і музеєм, мистецтвом і аудиторією куратор Павло Гудімов ініціював серію музейних проектів, об'єднаних навколо мети артикулювати помітне явище в українському мистецтві – феномен «нових старих майстрів».
Говорячи про мистецтво пострадянського простору, а відтак і сучасної України, важливо пам'ятати про сильну академічну мистецьку школу, що залишила її по собі у спадок велика країна. Недивно, що українські художники до сьогодні вдало використовують традиційну мову живопису, скульптури, лінориту тощо, знаходячись при цього у смисловому полі сучасного мистецтва. З іншого боку, будучи довгий час дещо «відрізаними» завісою від здобутків класичного західного мистецтва, представлених у численних європейських музеях та публічних зібраннях, вони виробили в собі певний пієтет до старих майстрів – від караваджистів до Рембрандта і голландського натюрморту. По-третє, з кінця 70-х рр. ХХ сторіччя звернення до традиційних медіа, фігуративності й сюжетності як альтернативи модернізму, що вичерпав себе, є природнім процесом у світовому мистецтві й визначальним для епохи постмодернізму. Про останнє також говорить у своєму кураторському дослідженні New Old Masters мистецтвознавець Дональд Каспіт: «Час повернути Старих Майстрів із вигнання – із могили – визнаючи те, що вони і сьогодні продовжують вчити нас мистецтву та його значенню. Час віднайти природний зв'язок із традиційним мистецтвом [...], адже мистецтво Старих Майстрів – справжня terra incognita, глибока шахта, чиї багаті творчі ресурси були довгий час закриті від нас». Подібно до світової практики, в Україні творчість «нових старих» має різнобічні прояви, як жанрові – у живописі, графіці, скульптурі, фотографії, так і з точки зору особистих стратегій авторів.
Музейний проект Нові старі є першою спробою артикулювати це явище в українському мистецтві. Важливою компонентою проекту стала тісна співпраця з музеями, колекціями та спеціалістами із західного мистецтва. Географія експонування проекту при цьому обмежилась природними факторами наявності у тому чи іншому місті художнього музею та творів європейських майстрів у їхніх колекціях. Проект стартував в серпні 2011 у Львівській галереї мистецтв, що є невипадковим рішенням, адже колекція та історія саме цього музею сприяє вибудовуванню, мабуть, найякіснішого та найцікавішого діалогу традиції та сучасності.
Нове старе...
«Все нове – це добре забуте старе».
«Все тече, все змінюється. Не можна увійти в одну й ту ж річку двічі».
Нам добре відомі ці філософські вислови, ми часто цитуємо їх, не замислюючись, що вони по суті заперечують один одного. Немає ні сенсу, ні шансу визначити, що з них є «істина», а що – ні. Ми приречені борсатися серед мудрих цитат і йти навмання серед дороговказів, які позначають часто протилежні напрямки. Наймудріші у кожному поколінні намагаються вибудувати концепції і структури, щоб внести хоч якусь «ясність» і впорядкованість щодо культурного розвитку людства, шукають закони цього розвитку. Лінійність давно вже замінили на циклічність; створили модель розвитку по спіралі, але вона також не тягне на універсальність і поруч з'являються схеми з кількох паралелей чи замкнутих систем. Закони віднайти не вдається, тільки – закономірності.
Історія мистецтва розсипалася би на біографії митців та окремі твори, якби не Йоган Вінкельман (1717-1768) і його теорія стилів. Ми почали оперувати епохами, які послідовно змінювали одна одну: античність, Візантія, романський стиль, готика, Ренесанс, бароко, класицизм... Правда, послідовність була відносною, і вже у ХVII ст. класицизм замість того, щоб дочекатися завершення бароко, розвивався з ним паралельно, а далі продовжував з'являтися у кожному наступному столітті, отримуючи префікс нео- чи псевдо- класицизму. Те ж саме почали робити бароко і візантійська традиція.
ХХ століття запровадило кардинальні зміни в мистецтві: на початку поставило крапку у вигляді чорного квадрату на всій фігуративності і предметності зображення, наприкінці – перекинулося до інсталяцій і нових медіа. Фарби і пензлики мали б засохнути вже давним-давно, але ними продовжують малювати як абстрактні твори так і реалістичні. Гравюру продовжують різьбити, а скульптуру – ліпити. Звісно, ті майстри, що вміють це робити. І Люціану Фройду* ще кілька тижнів тому не було ніякого діла до Йозефа Бойса чи Іллі Кабакова...
Традиційних живописців і скульпторів поменшало, але вони не зникли. Причин їхньої "невмирущості" є декілька. Вони – консерватори за своєю натурою. Техніка, майстерність виконання мистецького твору – категорії, які ціняться в середовищі цих художників не менше, ніж новизна і оригінальність ідеї. Матеріальність артефакту, можливість його зберегти, а значить зберегти і вкладені в нього гроші – далеко не останній аргумент для колекціонерів, мистецького ринку і самих авторів, які мають якось виживати в цьому світі. І ті з них, хто зі старою технікою привносить у свої твори нові ідеї, стають актуальними, відомими і дорогими.
Наявність таких майстрів в Україні має під собою підґрунтя радянської художньої освіти: республіканська художня школа в Києві, художні училища та інститути в Києві, Харкові, Львові, Одесі. Критичне ставлення до академічних методів навчання привело Захід до того, що мало хто там з випускників художніх інституцій вміє намалювати анатомічно правильно людську постать. Академічна художня освіта в СРСР з усіма її мінусами в умовах соцреалізму тренувала око і набивала руку, вчила будувати композицію і класти лесировки. Далі художники вчилися вже самі: музеї, книжки, інтернет...
У свій проект Павло Гудімов запросив лише тих, хто використовує технічну майстерність задля творення нових провокативних і, часом, парадоксальних смислів. Він влаштував їм зустрічі з творами із музейних колекцій Львова, Дніпропетровська, Києва. Звичайно, для діалогу підбиралися співзвучні роботи: за стилем, сюжетом чи композицією. "Нові" ніколи не бачили ці твори "старих", що зберігаються в фондах. Складно сказати, що дасть діалог між ними, але діалог – це завжди шлях до розуміння. Проект є типовим прикладом постмодерністської гри. Це – гра майстрів, і кожного разу це – унікальна гра. В Дніпропетровську і Києві буде зовсім інший розклад.
Орієнтири "нових" щодо минулих епох досить легко прочитуються: ренесансні парафрази Олени Полященко; відголос овочевих конструкцій Дж. Арчімбольдо у натюрмортах Олексія Колеснікова; захоплення Євгена Равського караваджизмом; пошана бароко у Володимира Костирка; класична анатомія м'язів в скульптурах Садана; любов до пожовклих старих карт і планів Павла Макова; смакування натуралізму Миколою Коломійцем; енгрова овальність форм Артема Волокітіна; символізм пейзажів Ярослава Присяжнюка.
Поруч з орієнтирами одразу ж видно й відмінності, що вказують на приналежність саме до "нових" і на індивідуальну манеру кожного конкретного автора. "Старі" не могли так намалювати. У творах "нових" є свій хід, присутній певний знак, що дозволяє розпізнати сучасника. І справа не тільки в тому, що поруч з черепом лежить вилка електроприладу (Є.Равський), а джорджонівська Венера пливе над канапою, вкритою клітчастим пледом (О.Полященко). Можливість кадрувати, акцентувати на фрагменті – уроки, які дала їм фотографія (А.Волокітін, Є.Равський). Майстер, що «ся помилив», міг це зробити, тільки побачивши зависання картинок на моніторі. Коментар (виключно латинськими літерами) посилює іронічність зображень В.Костирка, де поєднується графічне й живописне, домінує перука, або ...тату. Сфумато пейзажів Я.Присяжнюка також не введе в оману: авторським підписом на них – фокус об'єктиву. Дублювання, помноження одного мотиву нашаровує філософські підтексти у технічно досконалих роботах П.Макова. Захоплення викликають павутиння кольорових олівців М.Коломійця, з яких постають його Лоліти. В натюрмортах О.Колеснікова овочі з гримасами людських облич далекі від замилування «тихим життям». Свої створіння Садан поміщає в спеціальний простір, який організує як контекст, як інсталяцію.
Багаті запасники Львівської галереї мистецтв дозволили вибудувати різноманітні діалоги. Гофрований білий комір почав звучати лейтмотивом в темі Memento mori, коли поруч з фламандською дамою ХVII ст. і «Портретом жінки» О.Бознанської опинився твір В.Костирка. Ніж виявився головним композиційним акцентом у різних за сюжетами картинах: «Аполлон і Марсій» невідомого художника ХVII ст. і «Жертвоприношенні Авраама» Є.Равського. А невеличка «Спляча Венера» просто засвідчила, що «нові старі» – це регулярне явище в історії мистецтва. Автор ХVIIІ ст. не став буквально копіювати Джорджоне. Він переклав свою сплячу красуню на інший бік, змінив пейзажне тло і наділив її порцелянове личко посмішкою мадам Помпадур. Він просто намалював жінку своєї доби. Свій час, людей своєї доби фіксують і «нові старі» на початку ХХІ ст.
Досить швидко вони стануть старими і прийдуть нові...
Віта Сусак
*Люціан Фройд (1922-2011) – відомий англійський портретист, онук Зигмунда Фройда.
За підтримки директора Львівської національної галереї мистецтв, Героя України Бориса Возницького, завідувача відділу європейського мистецтва XIXXX ст., кандидата мистецтвознавства Віті Сусак, Боттега Галереї та Марини Щербенко, Ігоря Хомина, Марії Сойко, реставраторів і всіх співробітників Львівської національної галереї мистецтв.