Скульптор, живописець, письменник, філософ Микола Малишко являє собою приклад того рідкісного митця-практика, для якого художній акт природно випливає з внутрішнього бажання творити, а матеріал - не просто пасивна субстанція, а свідомо обране «дзеркало» для відображення внутрішнього світу автора. Пластичні конструкції Малишка, створені за допомогою сокири - це новий етап розвитку української дерев'яної скульптури, позначений як пошаною до традиції, так і енергійним пошуком нових форм її втілення. Цьому значною мірою сприяли попередники й духовні вчителі Миколи Малишка - Олександр Архипенко, Іоан Георгій Пінзель та Іван Кавалерідзе, кожен з яких залишив у спадок скульптору свій неповторний стиль бачення і творення скульптури.

Архипенко, який разом із Пікассо, Кандинським, Дюшаном визначив мистецьку парадигму XX століття, одним із перших серед сучасників звернув увагу на образотворчу потужність народного мистецтва, яке, промовляючи через універсальні символи, здатне продукувати безкінечну кількість нових художніх форм. Можливість «торкатися, бачити, вирізати, вирубувати, витесувати» для Малишка - не просто досвід естетичного переживання, а свідома позиція митця, що, передчуваючи глобалізацію художньої свідомості, прагне до повернення в мистецтво етнічних ідентифікаторів. Як колись Олександр Архипенко прийняв африканську народну скульптуру за «дерев'яну таріль з українським орнаментом», «чорні» скульптури Малишка нагадують давні африканські статуетки, які, попри очевидну простоту й грубість виконання, мали свою гармонію ліній і пропорцій, зрозумілу тільки тому, хто міг глибоко проникнути в культуру етносу... або ж художнику, який був так само чутливий до власних культурних архетипів. Проте на цей раз до відчутної народної пластики в авторському мистецтві додалася ще й архітектура: дивовижні скульптури-конструкції Малишка все частіше порівнюють зі слов'янською сакральною скульптурою - з характерними для неї «восьмериками на четверику», і навіть із японським середньовічним єсèгі - традицією збирання скульптури з дерев'яних брусочків.

Однак не тільки в народній творчості слід шукати причину, з якої Микола Малишко звернувся до проблеми простору в скульптурі. Бачити те, чого немає, спостерігати за тим, як присутність скульптурного об'єкту змінює зовнішній простір, осмислювати й домислювати авторський задум - означає бачити скульптуру не тільки ззовні, а й зсередини. Цього намагався досягнути Микола Малишко - завдяки створенню об'ємної, «складеної» з деталей скульптури, значення якої змінюється залежно від того, з якої висоти, з якого фізичного чи культурного ракурсу її споглядатимуть. Від простого тлумачення твору як конструкції, глядач переходить до усвідомлення глибоких зв'язків між його частинами, між скульптурою і простором, між символом, який вона уособлює, і архетипними образами, які вона пробуджує в уяві. Микола Малишко скористався мовою народних мистецтв: відтепер з його іменем в історії сучасної української скульптури пов'язаний образ «людини з дерева» - людини начебто й первісної - з прадавнього слов'янського світу - проте людини, яка продовжує жити в кожному з нас, творити, любити природу й бачити зв'язки її частин.

«Одночасно і ремісник, і творець», за словами мистецтвознавця О. Ременяки, Микола Малишко приваблює органічним поєднанням власне релігійного, монотеїстичного сприйняття світу й дохристиянської язичницької моралі. Згадуючи свої перші «уроки скульптури», Малишко розказує, що в молоді роки часто приїздив до західноукраїнських храмів - поглянути на твори Іоана Георгія Пензеля, які, попри християнську аскетичну спрямованість, були чуттєві й виразні, неначе боги язичницького пантеону. Проте Малишко обрав інший шлях «боговтілення». Його «людина», витесана з дерева, залишається стояти на місці - не як виразник емоцій чи забобонів, а як відображення символу неба - людини як дитини Всесвіту, що покликана нести тягар буття на своїх плечах і мусить нести далі, тому що тільки так вона може дорівнятися до Бога. Ось чому Малишко обрав дерево як найточніше віддзеркалення сутності людського існування. Як дерево, ми закорінені в Землю, яка нас годує - і як дерево, ми тягнемося віттям до неба. І ця мрія дотягнутися ніколи не полишає людство, допоки жива хоч одна людина.

Світове дерево древні вважали точкою відліку буття. З дерева, за міфологією багатьох народів, була створена перша людина... Звісно, чутливий до архаїки Малишко не зміг пройти повз цей сакральний природний витвір - як перший лісоруб, він узяв до рук сокиру й змусив «ліс» ожити, заговорити мовою давноминулого, а дерево перетворив на людину. З цього постали нові об'єкти сучасної української скульптури: «просто» витесані з дерева й водночас «сконструйовані» як архітектурні споруди, вони уособлюють собою складність світу й внутрішньої «будови» людини. Микола Малишко переконує, що ми маємо і можемо самі себе «будувати» - при чому, будувати по-творчому, віртуозно використовуючи всі «деталі», перебудовуючи й змінюючи власну «конструкцію», коли того вимагає час. Уявна простота способу роботи скульптора з деревом насправді потребує великих фізичних і розумових зусиль, які виправдовують себе в результатах діяльності - витесані сокирою скульптури при наближенні до них виявляють складність побудови й делікатність ліній, в яких прочитується любов Малишка до своєї праці. А творчість - це і є праця, якою митець пишається, якщо вона викликає резонанс у навколишнього оточення.

Олена Єгорушкіна