...багато людей вважають, що мистецтво стосується розуміння, але це не так.
Мистецтво має справу з переживанням.
Джон Кейдж
Ігор Янович належить до тих художників, які працюють серіями, самодостатніми, виваженими у своїй цілісності проектами, і разом з тим – продовжують роздуми серій попередніх. Тому і «Траєкторія» може бути розглянута поруч з останньою – «Течією» (арт-центр Я Галерея, Київ, 2014). Тоді Янович мінімізував власну творчу активність, акцентуючи увагу на художньому невтручанні в матеріал, давав свободу фарбам-речовинам, надаючи «течії» її метафізичного значення – плину речей. Навпаки, «Траєкторія» є серією, яка зосереджена на роботі з формою, а тому у своєму корені є антропологічною практикою. Однією з робочих назв цієї виставки була «Рефлексії» – слово, що виразно підкреслювало цю людську складову. Та остаточна назва тонша: «Траєкторія», як і «Течія», – теж про рух, проте схоплений в зовсім іншому образі. Й одночасно – це той самий рух.
«Течія» відповідним чином впливала на глядача – як чужа, далека від взаємних почуттів матерія, якою можуть стати покинуті бетонні сходи, розбиті часом, чи потік води, що залишає по собі свідоцтво про власну бурхливість на розмазаному фотознімку. У «Траєкторії» багато складних партій: чорні лінії – товсті і щільні, тонкі та прозірні, що йдуть різними напрямами, збігаючись чи перешкоджаючи одна одній; колір, що працює десь зовсім самостійно, захоплюючи власну частку полотнини, набираючи фактурності і широти, а десь – стикається з чорним, у колаборації і спільному ході, чи навпаки – у протиріччях основної і допоміжної партій; білі лінії, що виключає обидві фарби на шляху зворотної сторони пензля. Навіть там де, нібито, розігрується одна партія – на великій роботі з широкими, розгалуженими мазками – значну роль грає поверхня полотна, точніше – її множинність, триптих, що вміщує один великий жест. Окремими точками уваги стають фрагменти, що утворюють хрест (своєрідне відсилання до Антоні Тапієса – одного з улюблених митців Яновича) чи білу закарлючку, які, натомість, не зчитуються як символи, не тримають на собі змістового навантаження, вписуючись в образ переживання і присутності.
«Безперечно, на художника мають вплив навколишні події, явища суспільного життя...», – каже Янович, але у справі з нефігуративним живописом цей вплив не є явним. Навіть більше того, саме абстрактне мистецтво підсилювало і продовжує тримати у числі актуальних відомий аргумент про «дегуманізацію мистецтва», про його відірваність від людини. Можна пригадати слова Хосе Ортеги-і-Гассета, який звинувачував сучасного митця у тому, що той «прагне сміливо деформувати реальність, зламати її людський аспект, дегуманізувати її». І наразі ми маємо справу з серією, яка ставить цю тезу під питання.
Борис Філоненко
Навесні 2016 року виставка Ігоря Яновича «Траєкторія» відбулася в арт-центрі Я Галерея у Дніпрі.