Наскільки важливим може бути матеріал, з якого виконаний мистецький твір? Коли ми говоримо про гіпс, камінь, патентовану бронзу чи різні підходи до кераміки, то кожен із перерахованих матеріалів має свою естетичну цінність, формальне й концептуальне значення. Але ці матеріали – не живі. Вони не ростуть, і тіло твору або формують руки художника, або висікають із холодної глиби. Власне дерево є особливим матеріалом, який використовують від початків історії скульптури. Від Давнього Єгипту, середньовічних різьблених вівтарів і церковної пластики до сучасного мистецтва дерево завжди мало життя до і після виконання з нього скульптури. Дерево крутилось, воно тріскало, його точили комахи, воно вбирало чи віддавало вологу, злущуючи фарбу, воно за лічені хвилини згорало в пожежах. Але всі ці ризики не зупиняли скульпторів у їхній дерев'янíй творчості. І навіть розуміння, що все дерево колись струхнявіє, не лякало майстрів перед вічністю.

До наших днів у скульптурних творах дійшло небагато цілого та безліч покаліченого дерева. Сáме пошрамоване, потріскане й поїдене дерево створює особливий шарм, який додали час і умови. Коли ти роздивляєшся давню дерев'яну скульптуру, власне цей слід – значна частина емоцій від споглядання твору.

Сучасне мистецтво переосмислило значення матеріалу, і від часів авангардних художніх експериментів дерево стало підсилено грубим та потужним. Абстрактні, майже ритуальні дерев'яні скульптури румунсько-французького художника Константіна Бранкузі; монументальні панно народженої у Києві американської художниці Луїзи Невельсон; витвори американського мінімаліста Карла Андре; італійського художника – представника «Бідного мистецтва» – Джузеппе Пеноне, який вибрав дерево як основну тему творчості; груба фактура та поліхромія німця Георга Базеліца продовжили життя дерева в мистецтві. І навіть поява сучасних технологій та матеріалів не витіснила його зі скульптури та об'єкта. В Україні новий підхід до матеріалу продемонстрував Микола Малишко, який саме в дереві реалізував свої знакові цикли й серії скульптур останніх трьох десятиліть.

Чи може дерево диктувати художникові що і як робити? Саме виставка «Від коріння» Володимира Семківа деякою мірою демонструє це. Художник йде за деревом і його формою та особливостями, щоб проявити їх і долучити до теми роботи. Саме грубий, ніби незакінчено підготовчий жест і стає особливістю технічного виконання, а бензопила – чи не єдиний інструмент художника. Різний масштаб переважно антропоморфної пластики і чітка дія та жест закладені у форму й назву кожного твору. Скульптор не так давно відкрив для себе дерево як матеріал. Але на торішній виставці «Нова Львівська скульптура» у львівському артцентрі «Я Галерея» він показав частину свіжих робіт, які об'єднав саме матеріалом, і далі працює у цьому напрямі на першій персональній виставці в Києві.

Готуючи експозицію, ми поїхали з Володимиром до його майстерні за 50 км від Львова в рідному селі Прибужани Кам'янка-Буського району. Саме там він вперше показав роботу над скульптурою «Коріння», яка була підвішена на ланцюгах у великому приміщенні, де працював художник.
Семків уміє вчасно зупинитись. Його дерево свіже, грубе й одночасно тендітне. Він працює з липою, яка з часом темніє. Він витворює свій впізнаваний підхід до скульптури, чітко відчуваючи матеріальне тіло твору.

Одночасно Володимир є представником Львівської скульптурної школи, але йде в розріз із її минулим і формує сучасні підходи, демонструє розкутість і змінює стандарти в сучасному розумінні української скульптури.