Новий наїв. Бесіди з авторами
Бесіда з Олександром Луценком-Бабаном
– Де і коли Ви народилися? Мешкаєте в тому самому місті?
– Народився в місті Чернівці 1950 року. Працював хірургом в Чернівцях та інших українських містах, а також мав відрядження до Африки (Алжир, Нігер, Йемен), всього 12 років.
– Розкажіть про Ваш псевдонім? Як він з'явився?
– Мій батько з Полтавської області, прізвисько Бабан дали родичам батька. Так називала його «на кутку». 1933 року, в часи розкуркулювання, дід взяв родину та поїхав до Одеси, працювати в котельні Одеського історичного інституту, де потім навчалися всі його сини. Молодший брат мого батька став підписувати свої роботи в інституті «Луценко-Бабан», за що ледь не був відрахований з вишу та комсомолу. Історія настільки мене вразила, що саме так я став підписувати свої картини.
– Яка у Вас освіта?
– Я закінчив Чернівецький медичний інститут 1973 року.
– Що для Вас стало школою мистецтва – життя, альбоми репродукцій чи емоційне переживання?
– Я тоді працював у Броварах, під Києвом. Якось зайшов в одну крамничку, де продають фарби. Відкрив тюбик, понюхав. Після того, як я відчув запах – не зміг утриматися й купив фарби, полотна. Потім пішов на ринок, купив книжки про техніку ґрунтовок, усе вивчив – і почав писати. А потім поїхав працювати до Йемена на два роки. За ці два роки я написав 330 робіт!
– Коли була написана Ваша перша картина?
– Під Києвом, у Броварах, 2004 року.
– У Вас були персональні виставки?
– 2007 року в Чернівцях була перша персональна виставка, присвячена Йемену й тому, як я там працював хірургом. У 2008 в Чернівцях в мене була виставка, присвячена Буковині. Того ж року в Києві в мене була виставка в Науковій медичній республіканській бібліотеці.
– Хто Ваші вчителі, чи є у Вас улюблені художники?
– Сучасні художники мені не надто близькі. Я працював у франкомовних країнах, люблю французьких художників доби імпресіонізму, постімпресіонізму. Я також, як й імпресіоністи, не використовую в своїх картинах змішаних кольорів, тільки час від часу в мене з'являються напівтони – здебільшого використовую тільки чисті кольори. В мене був період захоплення Тулуз-Лотреком, Ван Гогом. Ван Гог, можна сказати, одна з моїх хвороб. Але я на нього вже перехворів.
– Вам подобається те, що Ви робите? Чому?
– Коли я працював хірургом – я прожив одне життя, тепер в мене почалося зовсім інше, нове. Я отримую оргазм від кожної роботи, величезну втіху. Перетворитися на нову людину, жити іншим. Іноді мені здається, що це зовсім не я пишу, а потойбічні сили мені допомагають.
– Чи критикують Вас родичі, друзі? Чи, може, підтримують?
– Моя дружина щаслива тим, чим я займаюся. Вона – мій найбільший шанувальник. Під час моєї виставки голова Чернівецької спілки художників облаяв мої картини, сказав, що виставили їх лише тому, що не було інших варіантів закрити голу стіну на виставці. Мені дуже сподобалася така оцінка. Я вважаю, що це визнання.
– Чи купували у Вас коли-небудь Ваші твори?
– В мене купили одну картину, як у Ван Гога. Ось бачите, скільки у нас спільного.
– Як Ви ставитеся до академічної освіти?
– Я не люблю членів спілки художників і вважаю, що академічна освіта їх псує, заважає. Ван Гог, яким я захоплююся, не отримував фахової освіти, тим більше, не був членом жодних спілок. Освічені художники не можуть забути те, чому їх навчали, бояться відірватися. А художник має бути оригінальним.
– Що для Вас краса?
– Для художника краса не є еталоном. Хочеться вхопити характерне. Для мене краса – це характер. Я тяжію до контрастних робіт, таким як пейзажі Ван Гога. Неординарність – це краса. Для мене в портретному живописі дуже важливий саме характер людини. Люди бояться бути зображеними, бо я пишу їхній характер. Я вважаю, що мені це вдається. Якось я написав портрети моїх друзів, вони мені зателефонували й питають – за що ти нас так ненавидиш? Мені здається, це гарна оцінка моєї творчості.
– Чого Ви очікуєте від того, що робите?
– Мені, як і будь-якому художнику, хочеться показувати свої роботи. Хочу отримувати відгуки. Хочу, щоб мене впізнавали як художника. На жаль, після моєї київської виставки про мене ніхто нічого не написав. Жоден собака не тявкнув.
Бесіда з Іриною Гаршиною
– Де і коли Ви народилися? Мешкаєте в тому самому місті?
– Я народилася 1962 року в місті Суми, тут я і мешкаю. Я бачила світ, була в Парижі, Берліні, Будапешті. Але я ніколи не хотіла переїжджати до великого міста. Краще вже до глухого села.
– Яку Ви отримали освіту?
– Я закінчила Сумське Музичне училище. За фахом я викладач сольфеджіо,музичної історії та загального фортепіано.
– Що для Вас стало школою мистецтва – життя, альбоми репродукцій чи емоційне переживання?
– Моя мама закінчила Московський художній інститут. Я з молоком мами всмоктала її освіту, й вона мені стала у нагоді. Батько змушував вчитися грати на фортепіано. Я й зараз його ненавиджу, досі мщуся цьому інструменту – постійно малюю його в своїх роботах. Завжди робила ляльок, потім вбрання для шоу Коляденка. Робила показ мод у Бердянську. Постійно малювала. Лінійна графіка в мене в руці. Ілюструвала книгу «Буратіно» в одному московському видавництві. Це моє найбільше досягнення в графіці. Потім я захворіла і чотири роки пролежала в лікарні – тоді я почала думати про живопис. Відколи я вийшла з лікарні, я займаюся лише живописом. Виходить, що я «людина-оркестр». Батік, ляльки, сумки, вбрання, графіка, живопис.
– Коли була написана Ваша перша картина?
– Я написала першу картину акрилом 2005 року. Трохи пізніше я почала використовувати олію і темперу. Малювала пейзажі та натюрморти з натури.
– У Вас були персональні виставки?
– В мене була 2008 року виставка «Меланхолійний натюрморт», у підвальчику. Точніше, колись це був підвальчик, а зараз там галерея Олександра Проценка. Загалом, були три виставки живопису та декілька виставок графіки – всі в місті Суми. Я виставляла роботи в художній школі, Управління архітектури, в бібліотеці. Здається, своєю бурхливою діяльністю хіба що дитсадки не охопила.
– Хто Ваші вчителі? Чи є улюблені художники?
– Дуже люблю Петрова-Водкіна. В нього неперевершені портрети й натюрморти. А от його вигадані речі мені не настільки подобаються. Хоча це не зменшує його слави, звісно. Шагал спеціалізувався на вигадках, а Сєрєбрякова на натурі. А в мене поєднання як у Петрова-Водкіна – любов і до першого, й до другого. Я багато навчалася по книгах. Шопенгауер, Монтень – мої вчителі, а ще літератори на моє життя вплинули. Наприклад, Зощенко, Платонов. Вони чудово передали атмосферу страху, яка тоді панувала. Тоді був страх, а зараз – всезагальна ненависть.
– Вам подобається те, що Ви робите? Чому?
– Мені не пощастило двічі: я народилася жінкою й народилася художницею. Цьому я присвятила свою картину з портретом Сталіна. Поки повіддаєш усі борги: побудеш дочкою, матір'ю, жінкою – так мало залишиться часу, аби пожити для себе. Але зараз, коли я малюю (а я практично нічого більше не роблю), я почуваюся абсолютно щасливою. В мене було дуже складне життя, тепер, те, що я роблю, якось врівноважує ці складнощі. Це ж божественна місія, стан творця.
– Ви могли розділити своє життя на до і після того, як Ви присвятили себе мистецтву? Чи можна сказати, що це було два життя?
– Я займалася багатьма творчими справами, але, однозначно, ніщо не витримує порівняння з живописом. Це воля, політ, процес, коли ти в тиші пророщуєш у себе в голові картинки. Все як у прозаїка: страждаєш, мислиш. Нехай це не по-жіночому, але це допомагає. Малюю у себе в квартирі з вікнами на проспект.
– Чи критикують Вас родичі, друзі? Чи, може, підтримують?
– У мене дуже мало друзів – за роки хвороби майже всіх втратила. Деяким подобається. Родичі говорять, що я маю малювати пейзажі з фотографії, щоб красиво було. Найщирішу підтримку отримую від сумських журналістів. Вони назвали мене найбільш незвичайною художницею Сум, регулярно приходять до мене подивитися, що я зробила нового. А художники на спільні виставки не запрошують. Ось нещодавно було видано довідник «Сучасні художники Сумщини», мене там немає. Там навіть вказані ті, хто давно не пише, або помер. А мене немає. Я вважаю, що це визнання.
– Чи купували у Вас коли-небудь Ваші твори?
– Я продала близько десяти натюрмортів і одну картину з велосипедами в полі. Мої екзерсиси не відповідають сумським смакам. У нас є вулиця, де торгують сувенірами, але це натуральний лубок. Є ще художній салон, але там можуть виставлятися лише фондівці.
– Як Ви ставитеся до академічної освіти?
– В мене багато знайомих з академічною освітою, які не зробили геть нічого. Головне – покликання, освіта – це дещо другорядне. Гадаю, вона мені не зашкодила б. Хоча мені важко робити висновки, бо я не знаю, що було б, якби це не мама закінчила інститут, а я.
– Що для Вас краса?
– Природа гарна, а в людях найкрасивіше – це внутрішній світ, найскладніше й найменш популярне зараз. Я не відмітаю також багато інших типів краси, скажімо, вульгарна краса, штучна краса. А взагалі, краса – вона в нюансах.
– Розкажіть про Ваші живописні серії.
– Коли мені відмовили у виставці в художньому салоні, я почала працювати над серією «Богема», присвяченій оскаженілому угрупованню витончених жінок. Це була моя реакція. Серія «Мій 37-й» ґрунтується на подіях особистого життя. Вбране в узагальнену форму особисте вже ніби й не таке особисте. Все розігрується, наче вистава. Тривіальні речі треба розповідати нетривіально, щоб було цікаво розплутувати.
– Чого Ви очікуєте від того, що робите?
– Нічого не очікую, точно нічого. Братися за пензлі треба не задля визнання чи грошей. Якщо прагнеш їх, краще ставати бізнесменом. Живопис – це заняття без мети. Мистецтвом треба займатися тільки через глибокі внутрішні переконання.
