Втрачений рай

Влітку минулого року Альбіна Ялоза представила в арт-центрі Я Галерея виставку «Культ». Фокусуючись на світі речей – від стільців, швацької машини та холодильника до револьвера та зубної щітки – художниця зібрала конструктор, з якого вийшов розщеплений образ сучасної людини. Саме прості предмети стали об'єктами дослідження, групуючись у серії «Пластик», «Світло», «Речі» та інші. У новій серії «Втраченний рай», виходячи із дверей речового світу, художниця зміщує оптику на пейзажний простір.

Головний герой всіх робіт Альбіни Ялози – це відсутній суб'єкт. Згідно із правилами шаради, він захований в кожному образі, при цьому ніколи не видається сам по собі. Серія «Втрачений рай» виставлє людину за кордони полотна – в позицію глядача, проте висловлюється саме про її сьогоденне просторове положення.

Згадуючи алегоричний твір Джона Мільтона (Paradise Lost, 1667), художниця зазначає, що природа віддаляється стрімко та безповоротно, забираючи з собою натуральність. Пейзаж стає все більш умовним: реальним по формі, але по суті вигаданим, узятим з пам'яті. Умовність відображається технікою. Вгадуються дерева та поля, але не як елементи природи, а скоріш як подібні до тих, що бачить пасажир в дешевому електропоїзді. За щільним вікном, пейзаж, відсунутий на безпечну відстань, проходить повз, як експерементальний кінофільм в стилі Ворхола. А якщо їдеш далеко, як персонаж п'єси Гришківця, то змушений часом дивитись, кажучи про одноманітні стовбури «Яка краса!», маючи на увазі її відсутність.

Серія «Втрачений рай» – спроба поставити пейзаж під питання, звернути на нього увагу, коли сам він, і як натуральна оселя, і як мистецький жанр, зазнав значних змін. Виставляючи на показ довженківський степ чи кримські пальми, Ялоза працює із постпейзежем, що на відміну від реалістичного пейзажу пройшов через концептуальне мистецтво та медіа-технології, при цьому залишаючись в рамках жанру. Важливим є не дихотомія абстракції та реальності, а змістовні ефекти присутності, що балансують між порожністю та повнотою, урбаністикою та екосистемою, окремою ділянкою та безмежністю.

Щодо Мільтона, то через три роки післе «Втраченого раю» він видає сіквел славнозвісного твору – «Повернений рай» (Paradise Regained, 1670). Тож глядач, на долю якому випадає можливість розфарбувати чорно-білу романтику умовностей, може стати головною рушійною силою цього повернення.

Борис Філоненко