ArtistTalk з Андрієм Сагайдаковським та Олегом Капустяком

Андрію, що змінилось в твоїй свідомості за цей рік та які трансформації відбулись з часу як триває повномасштабне вторгнення?

А.С.: - Ніякі.

Як ти собі бачиш роль художника в новій історії України?

А.С.: - Та як і в старій… Думаю, що історія не має ні на що впливати. А якщо вона впливає – то вже пропаганда. Але й вона має право на існування. То такий час, що пропаганда має добре працювати, але не треба плутати Боже з праведним… Є митці, що роблять прекрасне, але я, наприклад, ще жодного доброго плакату не бачив. От війна вже скільки йде, а не бачив. Ну може то час такий, бо люди зараз на комп'ютерах те все роблять.

Якщо взяти Львів, то ті хто повертаються зі сходу… Це все малювати – не має сенсу. Для цього є фотографія, яка набагато більше передасть ніж ти будеш видумувати. Фотографія – то є документація. Я не рахую, що малярство ним є. Якийсь соціальний зріз мусить його робити, бо війна… То тільки моє якесь переживання, наприклад, і то абстрактне, бо я ж не беру участі. А у Львові скільки було прильотів? На початку то паніка була, і всі як тривога, то бігали до підвалу вночі, а зараз вже ні. То тяжко сказати… Фактично нічого не змінилось для мене.

Андрію, коли ми говоримо про першу серйозну виставку у твоєму житті, яку ти вважаєш такою, що показала тебе як реалізованого художника? Чи це «Дефлорація», чи це інша виставка?

А.С.: - Напевно «Дефлорація».^[1]

Георгій Косован, організатор виставки Дефлорація, 1991. Фото з архіву Сергія Братковського

Пропоную окреслити той час, 1990-ий рік, ті зміни, які відбувались в Україні і як ця виставка була в тому просторі?

А.С.: - То була геніальна виставка. Вона була на місці та в часі просто як… Ми поставили точку. Музей називався «музей Леніна»[2], і от ми дефлорували його. Ми коли монтували виставку, там тоді ще були останні кегебісти-охоронці, на телефоні сиділи. Я при них дзвонив мамі казав, що не прийду сьогодні, бо великий простір «в колишньому музеї леніна», треба монтувати. Ті два на мене так дивились і потім шептались про те, що я сказав. От та виставка так була на часі, на місці та й згодом воно все зійшлось.

Хто знімав відеохроніку з виставки?

А.С.: - Люс. Небіжчик Люс.^[3]

На виставці була інсталяція з живою рибкою в труні, чия це робота?

О.К.: - То Платоніда^[4]. Там ще цікава історія як везли ту труну з ритуальних послуг. Жора Косован^[5] розповідав наче. Приходять туди, кажуть:

- Дайте труну.

- Який розмір? – питають,

- Та будь-який.

Взяли яка була, і все, просто відпустили з труною.

А.С.: - Потім ще понабирали там фальшивих квітів, дівчата потім декорували ними. Целофаном Платон обернув труну й запустив рибу.

Олег, розкажіть про місця у Львові де можна було виставлятись, який там «клімат» був?

О.К.: - Та «клімат» зробив Косован Георгій, бо він після того, як перестав бути комсомольцем справжнім, десь у 1989-му, він зробив галерею сучасного мистецтва «Три крапки» на вулиці Франка. Закінчивши з комсомолом, він вибив по зв'язках ту галерею й почав працювати з художниками: і з Андрієм, і зі мною. Щороку була виставка, де митці зі всієї України. Тобто цей клімат, фактично, Георгій, і мабуть, Соколов^[6], вже покійний, який робив виставку на «Спартаку» й створили.

Коли почали відкриватись інші галереї?

О.К.: - Те, що відкривалось далі – практично комерційні «штучки», без досвіду, без розуміння… Все-таки, у Георгія там цікава тусовка була: Галя Жигульська, Замковський^[7], Дідо^[8], Платон. Тут ще справа його смаку, що він не виставляв ніяких кічманів, совєтську скульптуру чи живопис той. Тут тільки завдяки одній людині, яка має розум, була єдина на той час галерея. Ті, що відкривались далі – чисто «купи-продай».

Чи були тоді колекціонери? Чи купували з виставок мистецтво?

О.К.: - Я думаю, що у Львові цей процес купівлі-продажу, він дуже важкий, і був, і є.

/голос із залу/: - А Юрко Бойко..?

Юрко Бойко^[9] це трошки пізніше, хоча почав в 90-х. Хіба що, коли Дзиґа відкрилась? В 1993?

О.К.: - Дзиґа, до речі, єдиний центр, який став більш-менш неформальний, що інші речі виставляв.

Чому Косован закрився?

О.К.: - То гроші, все вимагало гроші.

А.С.: - Так Жора розповідав, що «Дефлорація» йому обійшлась, кругом-бігом, в 200 баксів. Це була тоді величезна робота: привезти роботи, купити все, музик запросити. Я вже про фуршет не кажу…

Жора Косован зробив цей «клімат», як ця галерея вплинула на сучасне мистецтво у Львові?

А.С.: - Та ніяк.

О.К.: - Та вплинуло, звісно. Люди познайомились з сучасним мистецтвом тоді, було де зайти, і спілкування…

І тут була тусовка, на галереї по вулиці Франка, так?

А.С.: - Ну так, тусувались. Ходили до Жори позичали бабки. Халтурили, звісно, ну, хто на чому... Я копії з ікон робив, але завжди не хватало, то було: «Жора позич, будь ласка, до такого-то числа». Але я акуратно завжди позичав гроші.

Андрій Сагайдаковський. Фото з архіву Сергія Братковського

Андрій робив ікони, а Олег, ти чим займався? Скульптори так само мають багато роботи…

О.К.: - На початку 90-х що я робив? Та мені здається, що після совкової армії я був на фабриці ЛКСФ, там працював як прокладчик. Тобто скульптор робив ескіз, і це треба було в розмір перетворити: виліпити каркас, звести, набити дошки, накидати глину. Там було 3 чи 5 метрів. Ось така вона – професія прокладчик… Трохи робили якісь там медалі, через фабрику…

Олег Капустяк. Монтаж виставки в артцентрі Дзиґа, 2000-ні. Фото з архіву Сергія Братковського

Ось це цікавий момент, адже ми говоримо про кінець совка – початок незалежності. Фабрика — це Львівська кераміко-скульптурна фабрика, яка знаходиться на вул. Мучній. У мене є суперечлива інформація, що на початку 90-х все «стало», ніяких замовлень і пам'ятників не було. При тому, наскільки розумію, совок не замовляв пам'ятники ще з перебудови, ті герої нікому були непотрібні.

О.К.: - Ну, останнього Леніна виліпили, в 90-х, думаю. Самотос[10] дав за нього гроші і його розвалили. То він не пішов на «місце».

Що робила фабрика? Що робив ти? Чи це замовлення на цвинтар, чи нова пропагандистська скульптура?

О.К.: - Фабрика робила вази з бетону для всієї України. Там замовлень було море.

Можливо погано пам'ятаю, але середина 90-х – це такий голодняк був. На початку ще якась інерція була, радянські склади розпродавали, а вже всередині економіка пішла вниз. Як виживали художники у Львові?

А.С.: - Я ікони штампував.

Тобто, божественний промисел нормально працював…

О.К.: - Ну якісь халтури скульпторів, якісь портрети, часом на цвинтар.

І це давало вам можливість вижити?

А.С.: - За 10 баксів можна було місяць жити, і я з цього ще давав щось додому. Ясно, що не міняти ці гроші тут, це в Коневі мінялось.

А платили за ікони в доларах?

А.С.: - Там було таке: напроти пошти була лавка з картинами, іконами, щось Шептицького вона називалась. Я так прикидував, що мені вже треба гроші, і там була така пані, казала: «Або 8 доларів зараз, або будете чекати, хай 10 стоїть». Забрав 8. Мене вже не хвилює, де вони їх продавали. Робив копії як у отця Ювеналія[11].

Ти розповідав, як портрет Шептицького писав. Це одиничний випадок?

А.С.: - Так, одиничний. Це якраз в ті часи. Климентія[12] намалював туди продав. Мені цікаво було бавитись, таке малювати.

А де мав майстерню? Вдома?

А.С.: - Ні-ні, я вже тоді в Бюро естетики[13] працював, в 1986-му дістав майстерню. Я записався в спілку молодіжної активності, в Спілку художників, бо так мені не давали майстерню, не було підстав. Я пішов до завідувача, бо я його знав, до старої спілки на вулиці Міцкевича, і кажу: «Прийміть мене хоч кудись, по барабану куди, майстерня треба». І потрібна була справка. По-моєму, він не прийняв мене, чи прийняв, не знаю, але справку виписав. Формально отримав підставу, щоб мати майстерню. Там тобі давали адреси вільних хат, наприклад район біля базару, і ти ходив дивився яка тобі підходить. Знайшов, що знайшов, хай вже буде, але то моє.

У Львові в 90-ті була програма приватизації майстерень художниками. Вона була виключно оригінальна в порівнянні з тим, що було в інших містах. В інших містах ніхто за картини не давали приватизувати, і це було непідйомно для художників. А тут, за картини можна було.

О.К.: - Це тривало рік, і хто не встиг…

А ти так зробив, ти приватизував ту майстерню?

А.С.: - Ні. Я таке малював, що бійтесь бога. Мене би взагалі вигнали з тієї майстерні. Я викупив її потім.

Андрій Сагайдаковський, Олег Капустяк та Томик Опаня. Фото з архіву Олега Капустяка

Тепер твоя історія, Олег, як ти отримав майстерню? Ти був у спілці, так?

О.К.: - Я ходив так само, як Дідо з тими ЖЕКівцями по купі адрес – то нічого не давало. Треба було мати якісь гаки інші: як тільки тобі щось підходило, ти починав рипатись, а тобі кажуть, що вже зайнято… Я мав свій підвал, то там і сидів. Але вже після інституту я працював у Крвавича[14] в майстерні, і треба було щось шукати. Несподвано товариш знайшов через якогось знайомого, який в мерії працював і той показав йому нежитлове приміщення, яке мали зносити – конюшню. І він каже: «Я їду в Тернопіль. Хочеш – іди дивись». Подивися. Там руїна стояла: без даху, без вікон, дверей, купа сміття. Тоді так подумав, скільки ремонт буде коштувати, не говорячи вже про інше… Я привів одного свого вчителя, другого. Перший каже не брати ні в якому разі. Привів Крвавича – сказав брати, бо я молодий, зроблю. І я домовився з ЖЕКом, почав ремонт. Величезне приміщення, було цікаво та й енергія зовсім інша… Я її побачив у 1988-му, а в 91-му вже отримав. Коли прийшов Котик[15], то тільки він мені підписав рішення. Там довга історія, але врешті отримав майстерню, провів туди газ, воду, дах накрили.

А де ти брав кошти на облаштування? Це ж величезні гроші тоді були…

О.К.: - Тато мені давав гроші на те, щоб вивозити сміття – 10 карбованців. Десь я домовлявся: там було РБУ[16], вони мені сказали, що меншу кімнату заберуть собі, і вони ж зробили дах шиферний, поставили вікна. Це за їх кошти, але я їм віддав кімнату, ту що зараз у мене як бібліотека. І якісь картонні двері поставили. З ЖЕКом домовився за пляшку, щоб провели воду. Потім електрику провели, каналізацію знайшли…

А.С: - Сергій «Сяхо» Братковський^[17] так само, в тому районі там де я був, дістали по майстерні. Його переманили в Бюро естетики і ми там дістали майстерні. Там Сяхо собі дістав опалення АГВ[18], а труби йому провів синяк Міша, бо він мав кавалєрку, з туалетом. І там можна було навіть душ поставити, а він поставив АГВшку, яку дістав через синяка. І це все обійшлось в 0.7 пляшки.

Ми якось з Яремою, небіжчиком, зустрілись й дуже хотіли міцно випити, а грошей не було… Ми нашкребли на півлітра і йшли до Сяхо. Прийшли, а в нього стоїть 750 грамів горілки. Ми йому пропонуємо обмін, а той: «То стоїть на завтра газовщику».

Ми йому кажемо:

- Сяхо, по-перше, ти май на увазі, - а він взагалі людина неп'юща, ну як, баловство, - Ярема і я казали, що ти так не відробишся, щоб йому віддати в руки та розійтись. Ні, ти сядеш з ним бухати. Сто відсотків.

Ну прогнав нас. Ми пішли собі на півлітрівку. А Сяхо не видно два дні, як зранку з'являється: я в майстерні сиджу, аж чую хтось стукається до мене. Заходить він п'яний в дим і радіє, що в нього все підключено. Каже, що прилягти хоче, і враз білий став, зелений. Я в нього питаю:

- Ну що, Сяхо, як з газовиком вийшло?

- Та бухали…

А ввечері ще Ярема прийшов, бачить Сяхо, то пішов якогось чаю, нашатирю купив, а то ще помре тут. І він лежав хрестом на тахті так. Вже темно, питаю чи він в тямі. «Хто я? Де я? Ага, ага…» - отак говорив, потім підіймається, прощається і йде. Ось так Сяхо жадоба погубила (жартуючи).

Яку роль алкоголь грає в вашому житті? Зараз це просто така розкіш?

О.К.: - Зараз це не розкіш.

Андрій Сагайдаковський, Сергій Сініцин, Антоніна Денисюк. Фото з архіву Сергія Братковського

Є багато легенд стосовно музикантів, що їм набагато легше, коли вони вживають…

А.С: - Дурня. Це як вам художник скаже, що він малює на п'яне око. Не вірте, бо брехня. Для обивателя то легенда. Я раз пробував – бери все і перемальовуй. Брєд сумашедшего. Ну, хіба що склянка червоного вина, то я її не рахую. Борони Боже більше випити – тоді треба все кидати і йти бухати по-нормальному.

Тепер про цвинтар проговоримо. Олег, наскільки я розумію, більша частина заробітку для скульпторів – цвинтар, так?

О.К.: - Ну, так.

Я бачив багато робіт на Личаківському цвинтарі, гарні авторські речі є також. А в 90-ті роки, люди робили такі замовлення? Чи це дозволяло в майстерню вкластися або якусь творчу роботу виконати?

О.К.: - В мене був один знайомий єврей – Раценберг, Толік. Він Труша закінчив, дуже талановитий хлопець, чудово грав у футбол, сам фінти придумував. І він казав: «Олег, за рахунок чого ми можемо жити, художники? Є весілля і похорони – це дві речі, де люди не шкодують грошей і це є стабільно». Цвинтар сам прийшов – хтось зі знайомих замовив портрет. Це фахова робота, щоб з фотографії зробити портрет людини, чи бюст, чи фігуру. Цвинтар стабільно приносить якийсь заробіток. Ясно, що зараз це зовсім по-іншому працює… І для мене обов'язково знайти якийсь кайф в роботі.

Колись, на цвинтарі взагалі була певна мафія – певна кількість скульпторів, у яких тільки замовляли. Це було в часі… Зараз все по-іншому, бо у людини є певна сума грошей та бачення, що вона хоче: формальну роботу, чи Ісуса Христа, чи Богоматір. Є майстри, які й таке роблять, а в мене своя специфіка…

Є такі речі, які ти можеш назвати дуже вдалими роботами, власне, меморіальної пластики?

О.К.: - Крім того, що я скульптор, я там ще працюю як реставратор вже 15 років, тому я щосезону стикаюся з такою роботою. Насправді пам'яток скульптурних є дуже багато гарних: і початку століття, і класицизм, і романтичні речі. З сучасних також є, небагато.

Кого за роки незалежності зі скульпторів ти виділяєш як цікавих, творчих, на яких варто подивитись?

О.К.: - Роман Петрук^[19] подобається. Але він робив багато проєктів, які так і залишились проєктами. Зараз я роблю про його ескізу пам'ятник, а це був надгробний проєкт для Сельського^[20]. Тільки я роблю це не для Сельського: колекціонер купив ескіз, в нього син помер, то йому спершу планувалось, а тепер і сам раптово помер. Тепер треба буде для них двох. Дуже цікава робота, бо це як репліка в мене виходить, а не один в один ескіз. І Петрук про це не знає. Я ще тоді питав, чи все нормально буде з авторським правом. Той мені показав великий палець, «во!». Ну то справа сім'ї. Але це дуже цікаво.

Та й взагалі, в цьому ескізі все є. Образ банальний – мольберт, але в ньому є хрест, є цілий космос, є така велика форма скульптурна. Це зовсім по-іншому.

Олег Капустяк в екскаваторі, 1999, фото до мистецького симпозіуму De Novo. Індустріальна реальність, кураторка Антоніна Денисюк. Фото з архіву Олега Капустяка

Ще цікаво, що відчуває художник, який робить роботу іншого художника?

О.К.: - По-перше, це класно. Це як ти виконуєш Джиммі Гендрікса[21] якусь річ на гітарі – можеш по-своєму зробити, якщо це захоплює. Якщо не захоплює, то я навіть би не брався. Мені замовник тоді показував кілька ескізів, а я кажу, що тільки цей, бо інакше просто не буду.

Якщо вас кожного взяти й схарактеризувати через однин творчий хід, то дуже часто я чую: Сагайдаковський, перш за все, це є килимок. А на Капустяка кажуть – торси. Цікавий момент: по-перше, звідки взялись ті килимки? Ти казав був рулон полотна, який швидко використав…

А.С.: - Продуктивність була така, що дай Боже здоров'я. А де ті роботи, то я сам задаюсь цим питанням… По-перше, було як євреї виїздили, купували живопис – думали, що різкий бізнес зроблять, ага, зараз. По-друге, то мав цілий рулон, який я завіз з Бояровим^[22] до Замку Уяздовського в 91-му, я думав, що якийсь бізнес зроблю там. Бояров казав: «Діду, давай всьо! Варшава наша!». Ну поїхали. Туди-то завезлося, але там і залишилось, спочатку в замку, потім сказали, що віддали комусь. З рук в руки… Не знаю я долі тих робіт. По-третє, частину я дав одному чоловіку, а там якась жінка їхала, їй передали: «а я потєряла». Потєряла, то потєряла – то не моя вже проблема, не мої роботи, а його, як купив. В Соруса^[23], в Онуха^[24] багато залишилось.

А килимки то дуже просто – бідні часи були. Про яке полотно тоді говорити, а килимків мав море завжди. В хаті було багато, його заґрунтувати й прекрасно. До полотна повертатись навіть не хочеться. А тут розхід фарби менший, і вигода економічна.

Андрій Сагайдаковський. Фото з архіву Михайла Французова

Тепер про торси : коли це все почалось та з чого?

О.К.: - Почалося з того, що в нас була дружня вечірка з Дідо у мене в майстерні. Я зробив кілька фотографій на штативі. Вони вийшли дуже цікаво. З Сагайдаковським це був такий перфоманс: він був оголений, а я зробив зйомку, і коли проявив плівку – просто офігів. Там же я знімав з довгою витримкою – і все вийшло розмазане, але цікаво. Несподівані ефекти.

Андрій Сагайдаковський, 2006. Фотограф: Олег Капустяк

Фотографія це окремий жанр, а як ти вирішив робити торси?

О.К.: - Я зробив ескізи торса, чомусь мені захотілося, не знаю, я не можу згадати конкретну дату. Знаю точно, що перші торси я зробив в Гурзуфі 2005 року. От я зробив ескіз в пластиліні, потім у вапняк, 2 метри висотою, метр ширина, 50 см в товщину. Його потім знищили, зрештою, всі ті скульптури знищили.

Як це, знищили?

О.К.: - Річ у тім, що Крим – це специфічна територія… Ця кацапотня, яка заїжджала туди за совка, то були агресивні діти генералів, наркомани. Спілка їхня місцева, від української спілки дуже якось дистанціювалась. Напевно це вони зробили. Відбувся симпозіум, а на наступний рік приїхала машина і це все повалила, всі скульптури. Потім приїхав Саша Діченко реставрувати, збирати все. А моє, до речі стояло – не змогли розвалити. Потім на другий рік, вже розбили все ломами на дрібні шматки. І ще лишалось 2 наші роботи: Діченка і моя, які не змогли розтрощити.

А коли вже третій раз приїхали, на Шпіц, то теж розвалили - розбили все.

Що ти відчував в цей момент?

О.К.: - Я на симпозіумі зустрів Берегову – це льотчиця, жінка Берегового, що космонавт. Вона також була героєм, здається. Підійшла, познайомились, і в неї тут дача була… Розмовляла прекрасною українською мовою до мене, каже : «Якраз сезон закінчується, і ви собі не уявляєте, як оця вся босота починає трощить кіоски, і взагалі все, що можна трощити.

А ти, Андрію, був на симпозіумах?

А.С.: - Так, Сорос, Марти Кузьми^[25].

Ти маєш на увазі виставку на військовому кораблі?

А.С.: - Так, там була виставка на українському військовому кораблі «Славутич». А ще був пірс, і біля нього кабак, де ми вже по кінці виставки сиділи базікали. І щось під вечір 8 тачок жигулів забитих людьми приїжджає, а з них виходить «пацаньйо» спортивного виду. В повітрі відчувається, що щось не те. І тікати нікуди, бо скрізь вода. Дівчина яка працювала там, викликала наряд ОМОНу, їх пов'язали всіх і в багажник. Я не думаю, що вони приїхали щось трощити, просто банда місцева, але та дівчина про всяк випадок викликала наряд. Це ж Сорос, думаю вона їм хорошу касу дала.

А виставка була відкрита для всіх, ще був невеликий фуршет, та й на акордеоні грали…

Це був центр Соросу, де Марта Кузьма придумала на військовому кораблі виставку сучасного мистецтва. Там був Микола Маценко^[26], Савадов^[27] був, Тістол^[28], ти… Яку роботу ти там робив?

А.С.: - Якість трафарети лиць, дитинок… Чорною смородиною вимазав ті трафарети на папері. Хотів ще щось з медом, а ті вояки як побачили мед, воно ж в армії солодкого хочеться… Залишив в коридорі на судні мед, потім шукаю де він, ті кажуть розбився. Думаю собі, та на здоров'я.

Скільки по часу була виставка?

А.С.: - Навіть не знаю… То раніше були не виставки, а перформанси, акції, якось так...

З чого ти черпав натхнення в 90-ті? Що для тебе було цікавими орієнтирами в тому починаючому інформаційному просторі?

А.С.: - Надихало все, що не совєтське, от чесно. Але з того що було, це переписка всіх імпресіоністів, ще в інституті подарували, якась філософія західна, книжка з «Дружби» британського мистецтва і там я Бейкона подивися, тоді в мене почалось оце захворювання – «бейконізм».

О.К.: - Я би додав важливий шлях пізнання, наприклад, до того часу, десь в 90-му або 91-му мені вдалось перший раз поїхати до Мюнхена закордон. Це була така цікава подорож, бо я побачив пінакотеку, аж 3: альте, ное і модерну. Тоді ще побачив величезний музей сучасного мистецтва Гаузбер Кюз і музей Кандінського, тобто такі музеї, які я не міг навіть уявити собі. І тут в чому відкриття: виявляється, що на картинці в книжці воно дуже відрізняється від того, що ти бачиш наживо, і емоції зовсім інші. Рубенса я побачив, такий був вражений, хоча ніколи його не любив – мені подобався Ван Гог. Я побачив Ван Гога – я був розчарований…

А.С.: - Все, біжим курить

[1] «Дефлорація» – виставка сучасного мистецтва у Львові за організації Георгія Косована в 1990-му році

[2] «музей Леніна» – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

[3] Люс – Ілля Лєвін, фотограф. Трагічно помер закінчивши життя самогубством

[4] Платонід – Платон Сільвестров. Учасник виставки Дефлорація

[5] Жора Косован – Георгій Косован, український галерист, куратор виставки «Дефлорація» та колекціонер

[6] Соколов – Юрій Соколов. Художник, куратор, викладач. Автор багатьох виставок, один з першопрохідців в царині кураторських практик, перформансів, акцій, художник книги та автор архітектурних проектів

[7] Замковський - Олександр Замковський. Спільно з Ігорем Шульєвим, Платоном Сільвестровим та Андрієм Сагайдаковським брав участь у знаковій виставці альтернативного львівського мистецтва “Дефлорація" , де розпочав працювати з темою сексуального у мистецтві. З середини 1980-х разом з Шульєвим, Платоном Сильвестровим працював в одній майстерні до від`їзда Сільвестрова в еміграцію на початку 1990-х. Живе та працює у Львові

[8] Дідо - Андрій Сагайдаковський

[9] Юрко Бойко – куратор. Зараз головний куратор в муніципальному центрі

[10] Іван Самотос – скульптор, педагог, професор, народний художник України.

[11] отець Ювеналій – Йосип Мокрицький, Ієромонах студит, іконописець.

[12] Граф Климентій Казимир Шептицький – блаженний католицької церкви, український релігійний діяч

[13] Бюро естетики при Львівському політехнічному інституті архітектурного факультету

[14] Дмитро Крвавич – український скульптор, мистецтвознавець, викладач училища ім. Труша

[15] Богдан Котик – голова Львівського міськвиконкому

[16] РБУ – Ремонтно-будівельне управління

[17] Сергій «Сяхо» Братковський – графік, фотограф. Народився у Львові 1956 р. Закінчив факультет архітектури Львівського політехнічного інституту в 1979-му. Друг Андрія Сагайдаковського та Олега Капустяка. Живе та працює в США

[18] АГВ – апарат газовий водонагріваючий

[19] Роман Петрук – працює у галузях графіки, кераміки, розпису, дерев'яної пластики малих форм і монументальної скульптури

[20] Роман Сельський — вчитель Андрія Сагайдаковського. Живописець. Навчався у Львівській художньо-промисловій школі та Краківській академії мистецтв. З 1929-го року президент мистецького об'єднання artes y Львові. У 1932-1939-х роках – член львівської Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ). В 1947-1974 роках викладав живопис у ЛДІПДМ

[21] Джиммі Гендрікс - американський гітарист, співак і композитор, творчість якого пов'язана з напрямками ейсід-рок, блюз-рок та джаз-рок. За версією журналу Rolling Stone, Гендрікс був визнаний найкращим гітаристом світу

[22] Андрій Бояров –художник, дослідник, незалежний куратор, архітектор

[23] Юрій Онух – польський художник, куратор, публіцист і письменник, директор Польського інституту в Нью-Йорку

[24] Марта Кузьма – американська мистецтвознавиця та кураторка українського походження

[25] Микола Маценко – український художник, автор живопису, графіки, скульптур та перформансів, один з представників «Нової української хвилі». Співзасновник творчого об'єднання «Нацпром»

[26] Арсен Савадов – український художник, концептуаліст, медіа-художник та фотограф. Представник України на Венеціанському бієнале 2001-го року

[27] Олег Тістол – український художник, один з лідерів «Нової української хвилі»

Висловлюємо подяку: Сергій Братковський, Михайло Французов, Олег Капустяк за надані фото