Божена Чагарова: доступ до реального
Жахіття реальності в тому, що "ущасливлений народ" відшматував від "бідолашної України" не якусь там геть абстрактну коров'ячу голову британського художника Демієна Хьорста – це відтята голова нашої корівоньки Маняші.
Божена Чагарова «Владислав Троицкий, Артур Белозеров, Наталья Заболотная»
Стикаючись із сучасним мистецтвом, ми часто помічаємо, що одних мистецтвознавчих категорій нам не достатньо, аби повністю його розшифрувати. Стиль, жанр, техніка або напрям, у якому виконаний художній твір, не дають нам повного розуміння того, що саме ми бачимо перед собою і як це потрібно характеризувати. Тому іноді говорити про творчість важливо також із точки зору загального розуміння культури та процесів, які протікають всередині неї, зараз або в минулому.
Основним мистецьким процесом, який може нам допомогти зрозуміти ту чи іншу роботу, є персоналізація автора – зміщення уваги із твору на художника. Релігійне мистецтво середньовіччя повністю ігнорувало особу творця тієї чи іншої візуальної форми. Проте, з утвердженням епохи Відродження, на перший план почало виходити мистецтво авторське. Кожен з нас може пригадати хоча б кілька великих ренесансних майстрів – Леонардо Да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель тощо. Поворот до «персонального» сприяв тому, що робота мистецтвознавців все частіше наповнюється додатковою розвідкою – окрім детального твору та особливостей часу його створення – обов'язковим є детальне вивчення особистості автора. Біографії, мемуари, супровідні авторські тексти можуть виявитись доволі корисним джерелом розуміння мистецтва і для кожного з нас.
Важливим, у переліку інформації про персону художника, є феномен авторського тексту. Намагаючись якомога чіткіше виразити мету та зміст свого мистецтва, деякі художники самі розказують про те, що і навіщо вони створюють. З одного боку, митець допомагає глядачеві сприйняти та зрозуміти свою творчість, отже, не бути проігнорованим у разі непорозуміння, як це часто трапляється (сучасне мистецтво почасти не викликає особливого зацікавлення, через свою складність). Водночас, автор, який сам пояснює свою роботу, позбавляє аудиторію можливості домислити, віднайти власні сенси у мистецтві. Про те, добре це чи погано, можна сперечатись. Однак, у випадку сучасного мистецтва, така авторитарна практика здається доволі корисною: якщо ми хочемо його популяризувати, нашою кінцевою метою є доступність мистецтва для глядача. І те, як саме трактує автор свої роботи, є найбільш цінним матеріалом у цій ситуації.
Авторське бачення власного мистецтва пропонує нам і Божена Чагарова – 35-річна жінка із села Вчорайше на Житомирщині. Шлях її творчості розпочався, коли Божені було 18 – саме тоді їй діагностували параноїдальну шизофренію. Внаслідок чого, лікуючись у Житомирській обласній психіатричній лікарні, вона познайомилась з мистецькими практиками у форматі арт-терапії. Сьогодні, досягнувши певного рівня навички вишивання хрестиком, Чагарова створює оригінальні полотна, на яких, за її власними словами, зображає власне світобачення. Через хворобу Божена ізольована від зовнішнього світу, тож єдиними можливими джерелами творчості для неї стала домашня бібліотека, періодична преса та телебачення.
Перша спокуса, з якою ми стикаємось при перегляді робіт Божени – схарактеризувати їх як «наївне мистецтво». Від цього дуже слушно нас вберігає думка музеєзнавця, художника та директора Музею Івана Гончара – Петра Гончара. Він зауважує: «Наїв створюється без попереднього аналізу, не концептуючи свій сюжет. Художник наївного мистецтва не рефлексує зміст своєї роботи – він просто творить. Натомість, вишивки Божени можна назвати наївними лише з точки зору відсутності художньої академічної підготовки. Чагарова все ж осмислює те, що створює, як професійний митець. Її творчість – це своєрідний ''осмислений'' наїв.» Отже, термін «наївне мистецтво» не може стати ні формальним, ні якісним відповідником стилю Божени Чагарової. Це – ситуація неповноти мистецтвознавчих категорій, про яку йшлось вище. Відтак, мусимо шукати відповідь деінде.
З огляду на біографію Божени, її підтверджений діагноз провокує нас до чергової спокуси – визначити її творчість як мистецтво «ар-брют». Це напрям, яким описують художні практики дітей, душевнохворих людей або тих, хто, під впливом певних обставин, здатен переживати змінені стани свідомості та продукувати «чисту творчість». Від наївного мистецтва, категорією якого окреслюють мистецтво художників-аматорів, ар-брют відрізняється тим, що, як художній метод, він не прив'язаний до жодних правил чи шкіл і виникає унаслідок творчого пориву. Теоретики цього напряму наголошують, що таке мистецтво неопосередковане академічним знанням та відчуттям форми, воно йде з глибини людської душі як вираження чистої емоції. Тому важливим є зрозуміння того, що саме є цим творчим поривом та яке місце може займати в теоретичній площині культури.
«Жили в селі Вчорайше і працювали в колгоспі "Ленінець" "роботящі, порядні, вмілі й великодушні люди" (Леонід Кучма, "Про найголовніше"). Але стався у їхньому житті "…феномен, и такое ощущение, что все хотят иметь кусочек Херста" (Віктор Пінчук).»
Божена Чагарова «Миллиардер Виктор Пинчук и Божена Чагарова, убога дівчинка, нещасна калічка: Беседы о диалектическом материализме»
Теорія культури – це глобальний простір багатьох підходів та поглядів на розвиток та функціонування матеріального й духовного вимірів людського буття. Серед цієї множини, деякі підходи набувають особливої популярності, оскільки авторам вдається обстояти їхню універсальність. Одним із таких підходів до пояснення культурних процесів є психоаналітичний. Його популяризація в культурології сприяла тому, що останні культурно-мистецькі епохи отримали власні діагнози.
Спираючись на теорії Зигмунда Фройда та Жака Лакана, філософ та дослідник культури московсько-тартуської школи семіотики Вадим Руднєв у своїй роботі «Геть від реальності» найбільш детально обстоює теорію діагностування епох. Сам автор у якості прикладів використовує літературні твори, проте ми можемо собі дозволити вийти у площину мистецтва, особливо, зважаючи на те, що предмет нашого розгляду – творчість Божени Чагарової – має в собі, окрім візуальної, й текстову складову.
Користуючись Лаканівським апаратом – словником психоаналізу Жака Лакана – Руднєв виділяє три епохи – модернізм, авангардизм та постмодернізм – як культурні (мистецькі) епохи, кожній з яких притаманний власний діагноз – невротизм, психотизм та постневротизм відповідно. Для більш точного визначення зауважимо, що такий своєрідний діагноз передбачає, перш за все, певний спосіб мислення та смислотворення. Отже, вищезгадані мистецькі епохи слід називати невротичним, психотичним (шизофренічним) та постневротичним дискурсом. Поняття «дискурс» тут виступає характеристикою глобального набору змістів та категорій, які зображають та характеризують той чи інший культурний проміжок. Як бачимо, характеристика епох прив'язана (не лише номінально, але і змістовно), до типів розладів «нормальної психіки». Отже, визначення кожній із них можливо дати через відповідні характеристики психічних структур.
Перш за все, методи творчості, відповідні культурним епохам, згідно з поданим нами термінологічним апаратом, формуються у взаємодії уявного із реальністю. Рух між цими рівнями відбувається за допомогою мови як системи комунікації. Невротичний дискурс – це створення такої картини світу, у якій автор використовує зрозумілу для нас мову, щоб описати світ, який існує лише в його уяві. Так, коли ми дивимось на картини Вінсента Ван Гога, ми цілком розуміємо, що на них зображено – автопортрет, соняхи, пейзаж тощо. Проте, форма їх зображення віддаляється від реальності. Тому ми говоримо про те, що модерніст деформує мову в сторону уявного.
«Нагадаю, що у Яна Фабра "работа символизирует творческий потенциал художника, которому, чтобы фонтанировать идеями, необходимо опираться на традицию". У селі потенціалу інтелігенції (опісля 0,5 літра) вистачає до дзюрку сечі в штанину, а не до "фонтанування". Іду селом, дивлюсь – дядько Вова і дядько Ігор виносять через хвіртку за руки і ноги Петра Трохимовича і кладуть під воротами. Самі йдуть до хати і сідають на лавку під горіхом у холодочку. Розмовляють, а Петро Трохимович все піднімає голову, щоб і собі чути розмову товаришів. Підніме голову, а вона падає до землі. Знову-таки пнеться підняти голову, але "творческий потенциал" – важка ноша.»
Божена Чагарова «"Фонтан мира" Яна Фабра в PinchukArtCentre»
Наступний етап – психотичний або шизофренічний дискурс. Структура такого типу свідомості характеризується повною дереалізацією творчості. Казимир Малевич – авангардист – створює власну мову, отже, власну систему взаємозв'язків у ній, тому, наприклад, пересічному глядачеві досі невідома розгадка «Чорного квадрату». Психотичний дискурс – це остаточний вихід в уявний світ художника.
Сучасна доба (постмодерн) у цьому сенсі виявляється ще більш феноменом. Як відомо, ключовим явищем культури нашого часу є інтертекст (текст у тексті) – художній твір (будь-якого виду мистецтва), наповнений посиланнями та алюзіями на феномени, які знаходяться поза нашою реальністю. Конфлікт у постмодерністському мистецтві, таким чином, виникає не між уявним світом автора та реальністю, а між двома вимірами уявного – тим світом, який митець зображає у роботах та тим світом, посилання на який він використовує. Таким чином, якщо глядачеві світ, на який посилається автор, недоступний, то і сам твір мистецтва буде для нього зрозумілим.
Повернімось до Божени Чагарової. Монополію на перебіг її хвороби ми, звісно, залишимо медпрацівникам, проте характеристика способу її мислення є вивченим психоаналітиками феноменом, який повсякчас просочується в культуру. Шизоїдний тип свідомості характеризується, перш за все, невразливістю до панівних ідеологій. Це означає, що той порядок речей, який є загальноприйнятим у суспільстві, шизоїдом ігнорується на користь власної картини світу. Так, у нас виникає чергова спокуса назвати її творчість репрезентацією психотичного (шизофренічного) дискурсу. Проте, не варто робити поспішних висновків.
З першого ж погляду стає зрозумілим, що роботи Чагарової вміщують у собі елементи, які притаманні нашій реальності – ми хоча б раз у житті читали «Кореспондент», уявляємо, хто такий Віктор Пінчук чи Арсеній Яценюк та чули про художника Іллю Чичкана. Цікавішим є те, як та із чим переплітаються ці факти нашого повсякдення в її роботах. Божена поєднує абсолютно несумісні речі – сільське життя з концептуальним мистецтвом, жовтуваті журнальні статті з цитатами Маркса та літературною класикою. Елементи із паралельних світів – українська політика та світова література – створюють яскравий приклад інтертексту.
Такі комбінації перетворюються у нетипові зразки «інакшого» світу – саме тут виявляється невразливість до ідеології як способу говорити й уявляти реальність. Навряд чи хтось із нас розмірковував про спосіб життя селянина через призму маніфестів всесвітньо відомого митця – Яна Фабра, чи не так? Але свідомість Божени Чагарової вибудовує світ навколо саме таким. Завдяки особливостям власного світобачення, художниця передає такі нюанси українських реалій, які не доступні пересічній людині, навіть з пристойним багажем ерудиції та досвіду перебування в цих реаліях. Божена створює свої роботи протягом багатьох тижнів кожну, прискіпливо та точно вишиваючи кожен хрестик, вона демонструє свій талант «бачити більше», по-своєму. Її прагнення перетворити власну мистецьку практику на зрозумілий глядачу месседж – це, безперечно, авторитарний жест. Супроводжуючи кожне полотно текстом, наділяючи кожну вишиту фігурку посиланням на інший культурний пласт, Чагарова дозволяє аудиторії долучитися до її уявного, до логіки її мови.
Виставка Божени Чагарової «Україна: апогей сюрреалізму» в арт-центрі Ya Gallery викликала значний резонанс у світі мистецтва. Своєю появою «нещасна дівчинка, убога калічка» спровокувала активну дискусію серед мистецтвознавців, художників та любителів мистецтва. Хто вона? До якого жанру належить це мистецтво? Чи мистецтво це? Як народжуються комбінації та паралелі у голові та на полотнах Божени? Яке місце вона займає у сучасному українському мистецькому процесі? Єдине, що можна сказати точно, творчість Божени – явище, що не залишиться невідомим та нецікавим через свою надмірну складність. Її приклад підтверджує: сучасне мистецтво може бути зрозумілим саме завдяки своїм творцям. А виставка Чагарової в арт-центрі Ya Gallery стала першою фразою у діалозі цього порозуміння.
Марина Богуш - культурологиня
