Медитація над пічками Антонича, або як «глиноміс» творить простір

Тривав ремонт. Кожен елемент інтер'єру пропрацьовувася до найменших деталей: від мазків на стінах - до гри тіні по кутах залів. Простір мислили і творили художники, реставратори та майстри. Кожен раз забігаючи сюди помічала - як відчистили чергові двері чи вікно, відмили пічки. Власне, з останніми було не все так просто. Вони ніби й відповідали епосі зведення будинку, стилю сецесії, але все ж не розташовувались початково в цьому приміщенні. Павло часто говорив, що було б добре знайти більш яскраві печі того періоду, виразніші. Якогось дня зустрічаю його, схвильованого: «Ти не повіриш, що нам трапилось! Пічки з квартири Богдана-Ігоря Антонича!»

Коли чимось гориш і думаєш про це – воно природньо саме до тебе приходить. Ніби стаєш магнітом потрібних тобі речей. Один з наших знайомих художників сказав іншому, що для арт-центру шукають пічки, а в третьої особи, котра про це почула, були друзі, вони щойно купили квартиру, де колись жив Антонич. Там стояли красиві сецесійні печі.

Я вийшла у двір в передчутті побачити знахідку, проте, крім купи мотлоху і відходів від ремонту та двох великих мішків, нічого не було. Біля них сидів чоловік, обережно витягував кахель за кахлем. Кілька таких, зеленкуватих, вже вимитих, лежали біля його ніг.

• - То це ті пічки? – заглядаю в мішки.
• - Ну так, вони в розібраному стані. Тепер буду їх відмивати, кожен кахель, відчищати, а потім викладати пічку наново, - відповідає чоловік.

Пана звати Леонід. Він професійний пічник. Як сам про себе каже, підсмішкуючись, глиноміс:

• - Років 30 вже займаюсь цим. Я переліпив дуже багато печей. Сотні. Колись розбирав і складав пічки з садиби Франка.

Ніколи не задумувалась, що такі професії ще досі затребувані, а переді мною сидів цей пан і готувався переселити пічку з квартири Антонича до нашої галереї.

Спочатку пан Леонід викладав пічку в першому залі, в другому ми вирішили залишити ту, що була до нас. Він медитативно клав кахель до кахля, кілька днів під ряд.

• - Ліплю помаленьку, тут не поспішиш. То не така робота замашна, то маєш поміряти кахель, притерти, поставити. Робота моя ніжності вимагає, уважності, а то відволічешся на щось - кахель поб'єш, - пічник усміхався, потираючи наступний в руці.

Ні галас, ні метушня не збивали чоловіка з медитативної праці, за якою, коли спостерігаєш можна було хоча б на хвилину втекти від стресового стану перед важливим днем. Навколо йшли останні приготування.

фото: Олександр Балабай

"Я Галерея" відкрилась. Почали приходити відвідувачі. Ми вирішили не втручатись в роботу майстра, ліплення стало частиною події, справжнісіньким перформенсом будування простору.

• - То ж п'єц не для обігріву. Тепер це витвір мистецтва. А люди таких пічок не цінують. Викидають. А я тут даю їм нове життя.

Відео з відкриття Я Галерея. Львів

Іншу пічку з квартири поета пан Леонід лише починає монтувати. Вона виростає біля ресепшену.

• - Піч ліпиться на глину, кріпиться дротами. Ставляться скоби. Потріскані кахлі склеюються і реставруються. Робота триває 3-4 дні. Середина кахлів заповнюється річковим каменем, - розминаючи глиняну масу, говорить пан Леонід.

Пічник вже заклав основу і ставить стінки. Ретельно відчищає елементи і повторює – в його роботі нічого особливого, ніяковіє:

• - Мені трапляються дуже красиво виконані екземпляри. Художні. З гронами, квітами, які ці. Дуже різні. П'єци є кутові, є п'єци-книжки. То ж не стіна, шо шпаклюєш і все. Що не пічка – то окремий характер. Треба знайти підхід до кожної.

Через кілька днів приходжу, а друга пічка вже стоїть. Лише трохи відмити.

Пан Леонід поплескує відроджений п'єц, прижмурюється і каже:

• -За ціле життя ще скарбу ніякого не знайшов, але часто моя робота – одне задоволення.

Фото і текст: Мирослава Ляхович