Віртуальна екскурсія виставковим проєктом «Крокі»: постреліз суб'єктності
Розмова про об'єктивне та суб'єктивне у мистецтві триває настільки довго, що поступово виходить за межі переліку доцільних для обговорення тем. Проте, кожен новий приклад у момент своєї з'яви дає поштовх до нових теоретичних імпровізацій довкола неї. Виставковий проєкт «Крокі» – нагода знову повернутись до, здавалось би, чи не єдиних цілком зрозумілих та давно визначених понять у теорії культури. Двочастинна виставка – інсталяція Анни Звягінцевої та експозиція Сергія Звягінцева – відкриває для відвідувача доступ до суб'єктності митця через його відчуття дійсного.
...Отож, глядач заходить до приміщення галереї, прямуючи до зали ліворуч. Його погляд прослизає через лінію маленьких полотен, зупиняючись на стіні із вставкою з графітового паперу і поки ще невиразною чорно-білою фотографією на ній. Щоб не просто продивитись, але побачити твір мистецтва, достатньо в момент першого зіткнення із ним не спокуситись до перегляду одразу. Тут, при вході висить невелика експлікація-нотатка Сергія Звягінцева про історію можливості його проєкту. В ній – досвід коротких подорожей батька й сина. Історія щоденних прогулянок звивистою, розмитою дощами та розсипаною чужими кроками стежкою у селі Решуцьк на Рівненщині – переживання спільності художника з його тепер вже покійним батьком. Спогад, який чіпляється за рештки матеріального: дрібні знахідки з тієї стежини, уривки “мережива життя" Сергій зберіг для того, щоб доповнити їх зображення фактичною присутністю в експозиції.
Від об'єктивної форми – прозорої скриньки зі знахідками тієї стежини та їх лінії малюнків на стіні – експозиція Звягінцева розкривається як суб'єктивна дійсність митця. Тільки тепер синхронне слідування за кожним із зображень предметів-знахідок перетворюється на спільне з автором переживання досвіду крокування «батьківською» стежиною. Впізнавання митця за його твором породжує емпатію, через яку глядач ототожнить себе із митцем та відкриє для себе зміст його мистецтва. У цей момент відбувається становлення беньямінівської аури мистецького твору.
Іншу залу галереї займає інсталяція «Стежки фрагменту Подолу» Анни Звягінцевої. Тут глядач зустрічається з об'єктивністю викладеною глиняними блоками мапи кількох Подільських кварталів. Емпатувати авторці так, як це було можливо у першій частині виставки, тепер не одразу вдається. Окрім брусків глини, прокладених лініями, що сходяться в анонімні вулиці та акценту червоного квадратика на підлозі, у білій залі немає нічого. Впізнавання мистецтва тут, у першу чергу, відбувається через його форму: анонімні дороги виявляються вулицями, якими ми часто рухаємось, із назвами, які точно знаємо, а червоний квадрат виявляється місцем Я Галерея.
Разом із тим, спостережливий глядач, напевне, не оминув увагою питання суб'єктивного у роботі Анни Звягінцевої під час відвідин галерейного простору. Аура мистецького твору тут тісно пов'язана із його формою. Необпалена глина – крихка та тендітна статика – стала для художниці способом розповідати. Стежки Подолу, якими глядач дістався до Я Галерея – ті ж, якими прийшла сюди художниця. Глядач ковзає поглядом уздовж і, можливо, ступає всередину, ставши однією ногою на Верхній Вал, а іншою – десь посеред дворику на Хорива. Але Верхній Вал – це не просто смуга на мапі, це та кав'ярня, та вибоїна чи той світлофор. Для кожного – свої, інші. І якщо назва, відбиток на карті, геометрія руху вулиць Подолу сталі та універсальні, то проходження ними – крихкий, як необпалена глина, суб'єктивний досвід. Анна Звягінцева лише називає цей факт, не конкретизуючи його, проголошуючи свою суб'єктність спостерігача, але не виказуючи його суб'єктивності.
Марина Богуш
Фото експозиції: Максим Білоусов
Виставковий проєкт "Крокі" на facebook
