Знаний містифікатор і «новий старий майстер» Володимир Костирко цього разу вирішив сконцентруватись виключно на жінках. У двох залах київської Я Галерея художник представить дві протилежні сторони жіночого. Саме ті, що завжди перебували в центрі найзапекліших дискусій та інтерпретацій. Це слабкість і сила прекрасної статі, закономірно втілені автором у легендарних жіночих образах, що так чи інакше поєднали ерос і танатос. При цьому, Костирко зберігає давні сюжети, цитуючи своїх попередників. Тож у його живописній версії безвольна Офелія продовжує плити, а смілива Юдит – відсікати голову ворогу юдеїв.
– Це наче такий сомик, що приліплюється до скла акваріуму, хапаючи все ротом...
– Думаєш, вона знала, як це діятиме на чоловіків?
– Боже, та вона знає все.
Діалог із фільму Рідлі Скотта «Радник» (The Counselor, 2013)
Любов і смерть – ось і все, про що варто малювати. Так вважав не один митець, цього буде удосталь в новій серії Володимира Костирка. Знаний містифікатор від нового старого майстерства, Костирко не полишає улюблених тем: іконографії протестних рухів та кримінальної історії мистецтва. Цього разу предметом дослідження стала озброєна жіноча рука.
За словами художника, «задум серії з'явився під час повстання і утвердився в час війни, коли феміністками створювалися жіночі сотні. Тоді зникла доктрина про жіночу пацифістичну природу». Від боротьби за права, до захисту землі зі зброєю в руках – шукаючи співрозмовника на цьому шляху, Костирко здебільшого побудував серію на фундаменті спадку Артемізії Джентілескі – художниці римського походження, дочки караваджиста, що працювала на початку XVII століття. Сюжетами її робіт були, переважно, біблійні історії жінок. У віці дев'ятнадцяти років Артемізія була зґвалтована власним вчителем малювання – флорентійцем Агостіно Тассі, після чого мала складний судовий процес, засудивши насильника. Саме в цей період з'являється найвідоміша робота Джентілескі – «Юдита, що обезголовлює Олоферна» (1611–1612).
У першій залі (залі ката) – Юдита, Яель, Соломія – усіх головних героїнь, анфас і в профіль, виставлено перед фотокамерою криміналіста. Юдита, яка час від часу зображається разом зі своєю служанкою Аброю (хтось має нести голову в мішку), посідає центральне місце серед усіх жінок-войовниць. Юдейська вдова, що врятувала рідне місто від нашестя асирійського війська Навуходоносора на чолі з Олоферном, жінка, яка самотужки змінила хід війни, зафіксований у старозавітній «Книзі Юдити». Костирко присвячує їй кілька робіт, серед яких Юдита на тлі цілого списку жертв, який після кінострічки «Вбити Білла» вже став елементом поп-культури, водночас, пробуджує в спогадах іншу, сучаснішу жінку-асасина.
Ще одна постать, згадана в Біблії як вбивця воєначальників – Яель з племені кенітів, що вбила Сісеру, прислужника ханаанського царя Явіна. У «Книзі суддів» цей інцидент зображено з усіма винахідливими подробицями. Яель не просто вбиває чоловіка, вона ще й використовує для цього кілок його шатру: «Рукою ж по кілок сягнула, правицею за молотком трударів, та й ударила Сісеру й голову йому пробила, скроню йому прошила» [Книга Суддів, 5:26]. Довершенням цього вчинку стає вселенський мир: «І край мав спокій сорок років» [Книга Суддів, 5:31]. Копіюючи до холоднокровності спокійну композицію цього сюжету, яким його зобразила Джентілескі, на задньому плані Костирко створює власний ремейк «Яелі та Сісери», з істинним подивом на обличчі ханаанця.
Нарешті, юдейська царівна Соломія, яка, насправді, нікому голову не відрізала. Навіть стратегічне замовлення вигадала не вона сама: «Та, під намовою матері своєї, сказала йому: «Дай мені тут на полумиску голосу Йоана Хрестителя» [Матей, 14:8]. Соломії належить ця невеличка мистецька родзинка – полумисок. Голова має бути піднесена достойно.
Манера усіх трьох вбивств попереджає, що голови будуть пробиті й відтяті в найтеплішому, найінтимнішому місці: в шатрах, уві сні, під час молитви в тюрмі.
Небезпека в затишку – давня чоловіча фобія, що з подачі антрополога Клода Леві-Строса отримала узагальнену назву Vagina dentata (піхва з зубами). Саме вагіною Костирко замінює імовірні портрети Юдити та Абри. Та найбільших метаморфоз і адаптацій цей образ набуває в другий залі – залі офіри (жертви), присвяченій Офелії, жінці, яка не брала до рук лезо, а втопилася, впавши у ріку в приступі безумства. На численних замальовках до «Інструкції як роздягнути Офелію» зустрічається вагіна, що утворює сердечко у написі «Ja & Ofeliju», така, що уміщається в центрі літери «О» (Офелія), або ж вплітається в геральдичну лілію – середньовічний символ чистоти. Навіть нарис плачучого ока читається двояко.
І на сам кінець, «Art... & Of» – експозиція, що дискутує з минулою «Рожевою серією». Видається, є ще колір, здатних ходити бурхливими водами по венах, колір, що не перевівся (також і в хроматичному сенсі) ні в жертви, ні в ката. Й найвицвіліші рожеві часи (The End of Art) здатні налитися неоднозначним (Art... & Of), проте насиченим червоним.
Борис Філоненко