Другий проект Наталії Лялюк у виставковому просторі Павла Гудімова досить символічний. Саме вона майже 10 років тому була однією з тих важливих особистостей, що надихнули Павла на створення арт-центру Я Галерея. Емігрувавши до Канади на початку століття, художниця здобула чималу популярність та презентувала багато робіт у персональних та спільних виставках у Канаді, Німеччині та Україні. А сьогодні Наталія повертається до Києва, аби розказати, як змінилися речі за її відсутності.
Я знову в Києві. Перший раз за дванадцять років працюю в своєму рідному місті.
У Києві спека. Мама бере з плити чайник, щоб заварити мені каву. Вона хоче показати мені сукню, яку зшила сама. Мама любить квіти…
Перші враження – найяскравіші.
Я збираюсь на Татарську гору, що нависає над Подолом, і «татарське» буття кидається мені в очі зеленню своїх парканів. Вуличні собаки прямують своїми маршрутами. Коли наші погляди зустрічаються, я читаю в їхніх очах здивування. Здається, вони знають, що я тут уже не така й тутешня. Я бачу речі, які бачила вже багато разів. Але тепер вони висуваються в мій кут зору немов на сцені, яка обертається, та під яскравим світлом софітів. Кожний стовп тепер має силу монумента. «Пам'ятаєш, такий самий стовп був поряд із твоєю школою? Ти щоразу перечіплялася через асфальт, що віддимався навколо нього. І там, ось там біля майстерні «На Садике» – саме так падали абрикоси на машину «Жигулі». Пам'ятаєш?» – читаю я у собачому погляді.
Є і свіжі враження. Красиві нові автівки припарковані біля старих голубників. Помпезні висотки на іншому боці глибокої вулиці у яру конкурують з Радіовежею за краєвид на райську гору. Радіовежа спостерігає за прогресом у моїй роботі. Їй байдуже. Їй просто цікаво…
Наталія Лялюк