Бувають часи, коли доречно більше, ніж зазвичай думати й говорити про те, що нас об'єднує і про те, хто такі «ми». Різні покоління, несхожі заняття, незрозумілі один одному інтереси, амбіції й уявлення про щастя. Хіба якісь універсальні абстракції можуть стати лініями, що з'єднають ці хаотично розкидані у просторі точки. Але зрештою чи не втомились ми від постійного прокручування у голові й на язику слів, які значать водночас усе і нічого?

Дмитро Молдованов пропонує шукати наше спільне у минулому. Хай як би по-різному світ не обертався навколо нас, ми ділимо один з одним дороги, будинки, дерева під вікном і зчесані в дитинстві від тих дерев лікті й коліна. Всіх нас малих у вікно гукали друзі на вулицю, а з вікон — додому, і кожен роздивлявся той самий килимок на стіні бабусиної хати… Виткані гори, річки, тварини, які гуляли вдень над ліжками, а вночі проростали у наші сни, переносячи нас у ті далекі місця, яких, можливо, ніколи й не було на жодній карті світу.

«Настінний килимок» — це проєкт, де наївна форма перетворюється з авторського стилю в інструмент. Художник ставить собі за мету досягнути того, що він називає «вищим пілотажем» — розчистити мистецтво від хаотичного нагромадження сенсів і форм, відшукати саму його есенцію, що вабитиме, змушуватиме глядача зупинитись, спонукатиме його до сумніву і пошуку.

Саме тому Молдованов уникає показної гостроти соціального. Роботи цієї серії не обтяжені елементами нашого повсякдення. Тут немає складних сюжетів із численними дійовими особами та ситуаціями — на кожному полотні зафіксований радше антураж, настрій, середовище, у яке глядач впише свою власну історію. Якою вона буде? Дитячий сон на ліжку під настінним килимком чи уривчасті спогади, від яких залишились лише силуети гір і тварин з того самого килимка? У цих історіях — різних, але дуже схожих — і зібране наше спільне «ми», про яке саме час нам всім подумати.

Марина Богуш