Vado / Ірина Гаршина / Роман Громов / Роман Дубровський / Дмитро Кузовкін / Олександр Луценко-Бабан / Олександр Ляпін / Дмитро Молдованов / Олександр Найден / Ольга Олійник

Стосунки «старого» й «нового» в сучасному мистецтві приймають найрізноманітніші форми: від ритуалу жертвоприношення - до дуелей у «спагетті-вестернах». Цей алгоритм досить повно представлений у Євангелії від Йоана: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не вмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе». Саме з цих рядків Федір Достоєвський почав свій роман «Брати Карамазови», і тому вести мову про наїв з тієї самої цитати видається досить сумнівним. Проте, не полишеним змісту.

Новий Наїв - дослідницький проект, об'єктом якого є непрофесійне мистецтво, абсолютно вільне від академізму й сміливе щодо насмішок з боку глядача. Розпочатий у 2009 році в Києві, проект вперше представлений у стінах арт-центру Я Галерея в Дніпропетровську. Vado, Ірина Гаршина, Роман Громов, Роман Дубровський, Дмитро Кузовкін, Олександр Луценко-Бабан, Олександр Ляпін, Дмитро Молдованов, Олександр Найден, Ольга Олійник - люди різного віку, різних професій та різних історико-культурних територій - компанія, яку куратор Павло Гудімов збирав майже три роки. Пошук західних аналогів приводить нас до феномену французького арт-брюту (art brut), й далі - до британського аутсайдерського мистецтва (outsider art).

Поняття «арт-брют» належить художнику Жану Дюбюфе, який у 1945 році, під впливом праці німецького психіатра Ганса Принцхорна «Артистизм психічно хворих», закінчив збирати колекцію непрофесійного мистецтва пацієнтів психіатричних лікарень, злочинців, маргіналів та інших. У 1972 арт-критик Роджер Кардінал включив вузьке «арт-брют» до ширшого поняття «аутсайдерського мистецтва», що вже поєднувало в собі маргінальне, фольклорне, примітивне, наївне та інші схожі форми художнього самовираження.

На відміну від свого історичного «попередника» - сільського наїву, «Новий Наїв» - цілком міська течія. Бути (буквальний переклад латинського слова «nativus») природним та простим тут значно складніше, ніж у селі. Отриманий з народження імпульс, який можна описати як «неможливість не творити», відкритість і свобода від комерції викликають нерозуміння не тільки серед художників, а й в колі друзів та знайомих. Позаяк, історичний досвід підказує, що потенційно кожен з представників «Нового Наїву» може перерости в професіонала, роботи якого стануть класичним предметом досліджень мистецтвознавців.

Виставка представляє твори спортсмена, хірурга, викладачки сольфеджіо, загального фортепіано та музичної історії, культуролога, краєзнавця та інших «самоуків від мистецтва». З ними в один ряд також стали Олександр Ляпін - відомий фотограф, й при цьому - аматор у живописі, та плідний мистецтвознавець Олександр Найден - автор монографій та кількох сот статей, більшість із яких аналізує саме аутсайдерське, народне мистецтво. Завжди візуально насичені, роботи наївних художників відсилають то до позбавленого ясного змісту соціального буття та саморефлексії (папіри Громова, соцсюреалізм Дубровського, зображення + текст Кузовкіна), то до спогадів про дитинство-отроцтво-юність-зрілість (події та портрети Гаршиної, Луценко-Бабана, Найдена), то до безумства й сновидінь (монструозні сусіди та міністри Ляпіна, первісно-тропічні фантазії Молдованова). Здобувши натхнення в роботах відомих митців (від Моне, Гогена та Матісса до нонконформістів та концептуалістів), «наївні» художники не забувають і про славетних примітивістів Пірасмані та Руссо, і вже зовсім несподівано згадують Ван Гога - теж такого собі наївного митця без освіти та академічної братії. Таким чином, фактом, що об'єднує цих художників, є не тільки непрофесійність у мистецькій справі, а й сама подія - виставка, що відбувається у конкретний час, у конкретну су-час-ність.

Новий наїв - суто сучасне явище, яке в жодному разі не пост-сучасне, але також не є і явищем модерну. Новий наїв лежить поза цією опозицією. На тлі модерністів, що працювали із «закінченнями» (Гегель завершив історію, Джойс написав останній роман, Малевич потопив мистецтво в чорноті квадрату), й постмодерністів, що з посмішкою приймали факт кінця і жили «поза» історією (Дерріда позбавив тексти основотворчого центру, Борхес відмовився від нових сюжетів, а Уорхол клонував ті, що були), феномен наїву - справа якісно інакшого ґатунку.

Наїв - не кінець і не «життя після кінця». Наїв - це початок. Початок, що хапається за чільний заповіт Йозефа Бойса «Художником може бути кожний, потрібно лише мислити як художник» та проростає крізь урбанізовану асфальтом та інтегровану міським життям землю, надламуючи її свіжим паростком.

Насіння кинуте. Ми стаємо свідками початку росту. Ми готуємося збирати новий врожай, ім'я якому - наїв.

Борис Філоненко