Однаково потужні, проте абсолютно різні в своїх тематичних пошуках, обидва художники вивертають назовні наше спільне радянське минуле. Те, що досі позирає на нас наївними очима Чебурашки й плещеться в гранованому стакані поїзду. Те, яке встигає повернутися швидше, ніж ми його – відкинути геть... Попри спроби позбутися важкого спадку «гомо совєтікус», його стиль життя продовжує здобувати локальні перемоги. Тоді як фотографи не втомлюються фіксувати ці уламки соціалістичної побудови – кожен у власній манері.

У Каднікова клíку фотокамери передує ретельне «вивчення матеріалу» і складання з нього інсталяції. Хоча автор не прогнозує наперед імовірний асоціативний ланцюжок – він завжди потрапляє у точку. І начебто педалюючи процес згадування, одразу ставить діагноз: «Люби своїх так, аби чужі боялись». Кожне його фото стає портретом «спільного привида», впізнаючи який, «отримуємо удар по голові» (В. Скакун).

Не менш виразну галерею портретів пропонує і Чекменьов. Щоправда, його об'єктами є не радянські символи, а живі люди. За кожним портретом-іконою – людська доля, що прочитується на обличчі, одязі, в обстановці. А наостанок фотограф лишає наболючіше питання, від якого не відкрутитися: чи Переможці лишилися переможцями, чи стали переможеними?..

Олена Єгорушкіна