Поки у Львові вирішувались питання справжньої національної історії, Володимир Костирко використав простір арт-центру Я Галерея, щоб відтворити власний міф «золотого віку» Галичини. Це час рококо – на думку художника, час справжньої оригінальності мислення й творчого самовираження. «Готи, панки – лише жалюгідна подоба тих людей у перуках, що починали Просвітництво», – вважає художник і виводить на перший план головних зірок барочного Львова Георга Пінзеля та Бернарда Меретина. Слідом за визнаними класиками іде ціла когорта анонімних персонажів із тілами атлетів та обличчями бандитів, а у поєднанні з фірмовими перуками не виникає сумнівів у природності проголошуваного ними гасла Rococo's not Dead – так, ніби це не художник перефразував розтиражований вислів, а панки сторіччя потому апропріювали слова галицьких аристократів.

«Мікс історії, еротики й іронії» виходить у Костирка не випадково, а концептуально. Реконструюючи ідеал «людини універсальної», визнаний львівський художник кидає виклик людині сучасній, порівнюючи й протиставляючи її духовну слабкість із творчою потенцією людини минулого. І хоч це може бути лише міфом, у техніці «старих майстрів» цей міф оживає як мрія художника про кращий світ. «Історія держави мусить бути привабливою», а мистецтво – створювати ілюзію, щоб привертати увагу людини до самої себе на кожному етапі її становлення як творця. Людина, подібна Богові – це міф чи реальність?

На це питання кожен мусить відповісти сам. Проте відповідь Володимира Костирка очевидна: Rococo's not Dead, що б за цим «рококо» не стояло.