…організм оживе до найдрібніших частин, якщо буде представлятися не як мертвий, замкнений (ув'язнений у самому собі) предмет, а як такий, що розвивається, проходить становлення, як у самому собі неспокійний.

Рудольф Штайнер

Бути рослиною означає рости.

Саме на рослинній метафорі (наразі гегельянській) побудовано значну кількість прикладів, що вони стосуються європейської історії, культури як таких, та участі в їхньому русі, місці окремої людини. Виставка Андрія Сагайдаковського і Олени Турянської «Вегетація» – спроба дати зовсім різні погляди на подібну художню оптику: коли найпринциповіші філософські питання (у випадку Сагайдаковського це, найчастіше, Мартін Гайдеггер; Турянська посилається на екзистенціалізм) вирішуються на полі мистецтва, розкриваючись митцем через увагу до рослинного метаморфозу.

У ракурсі проектів Сагайдаковського стає помітною «позитивна» динаміка цієї рефлексії: від «Прогулянки лісовими стежками» (березень 2014, арт-центр Я Галерея у Києві), коли художник знайшов себе у стані бездіяльності, неможливості малювати і виставив на показ старі роботи, аби ще раз переглянути власний шлях, через «Пейзажі» (квітень 2015, арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську), які стали експозицією щедрого засіву, і тепер – до стрімкого росту, вегетативного періоду. Інтонація нових робіт – гімн цій позитивності. На килимку «Der Siegel» (нім. – переможець) – кадр з однойменного фільму 1932 року, на якому зображено Ганса Альберса – актора, який уособлював у міжвоєнній Німеччині успіх за будь-яких обставин. «Сірий чоловік став крутим пацаном», – коротко описує фабулу фільму Сагайдаковський. На килимку герой оточений жінками, на іншому – діти питаються про іграшки, з обличчями, які безапеляційно передчувають їхню наявність, а шелест дерев на схилах гір нагадує своєю музикою про художника – самою Природою він не забутий. Навіть мітла знайшла своє парадне місце на килимку. Питання «Мітла?» на відповідній роботі – така собі поліфонічна іронія. Чи-то вона має вимітати сміття, чи, у рецепції сучасного мистецтва, замітати його у напрямку виставкового простору. Чи, наразі – найточніше, слугувати знаряддям митця, коли мужніми рухами на килим наноситься фарба.

Роботи Турянської – паперові, чорно-білі й дуже охайні (особливо на зіставленні з поведінкою мітли, з щільністю килима). В експозиції художниця виставляє дрібні рисунки, згруповані в один суцільний блок, і просторові інсталяції, одну з яких виконано у притаманній їй техніці паперовитинання – плетіння тонкої виробки, що окрім власної площини додатково відкидає вкриту отворами тінь. У чистій концентрації полюсів – чорного і білого, світла і тіні – має розкритися зосереджена повнота моменту. Коли рослина здійснює один і той самий процес, одночасно вказуючи на власну багатомірність.

Килим і папір – два способи, якими художники кажуть про присутність, про тут-буття. Двостороннє непрозоре небо (Андрій Сагайдаковський, «Небо», 2016), з однієї сторони насичене синьою фарбою, з іншої – складене з креслень (викриваючи справжню механіку легкості), чи-то паперова витинанка, у яку провалюється погляд – всі вони потребують діяльного зору. Щось має рухатись, а щось – провалюватись. Тому «Вегетація» – не тільки справа виготовлення твору, а й активне перебування глядача в одному просторі з роботами, де досвід є невід'ємною частиною факту експозиції.

Весняні морози добігли кінця.

Бути глядачем означає глядіти.

Борис Філоненко