Дніпропетровськ. Арт-центр Я Галерея

Вхід Вихід

08.12.2010 – 12.01.2011

Мистецтво як абсолютно окремий вид людської діяльності, завжди було й буде «дверима», проходячи крізь які, і художник, і глядач потрапляють до іншого виміру. Двері з прозорого скла, встановлені в новому виставковому просторі - це символ відкритості Я Галерея до діалогу і водночас - знак початку нового періоду розвитку арт-центру.

Виставка Дніпропетровськ Арт-центр Я Галерея

Бабак, Волокітін, Доре, Іванов, Кадніков, Корнієнко, Котерлін, Кравцов, Кузьменко, Ляпін, Перфецький, Пікуль, Равський, Ранчуков, Ройтбурд, Соловар, Струк, Тремба, The Doors та невідомі автори.

«Вхід Вихід» - це перший проект, з якого розпочинається діяльність арт-центру Я Галерея у Дніпропетровську. «Якщо театр починається з вішалки, то галерея - з вхідних дверей», - вважає Павло Гудімов. Мистецтво як абсолютно окремий вид людської діяльності, завжди було й буде «дверима», проходячи крізь які, і художник, і глядач потрапляють до іншого виміру. Двері з прозорого скла, встановлені в новому виставковому просторі - це символ відкритості Я Галерея до діалогу і водночас - знак початку нового періоду розвитку арт-центру.

Двері як знак, і двері як символ, двері як твір мистецтва, і двері як герої художнього твору... Двері як вхід і двері як вихід. Двері почали «переслідувати» Павла Гудімова ще з 2007 року - після відвідання виставки в московському центрі сучасного мистецтва Винзавод, де галерея Проун експонувала колекцію російських розписних дверей. Двері, що в середині XIX - на початку XX ст. прикрашали селянські будинки, виглядали напрочуд сучасними й привернули увагу куратора як імовірні учасники виставок сучасного мистецтва. Саме такими Павло Гудімов побачив їх в інсталяціях французької скульпторки Луїз Буржуа в центрі Помпіду. Тоді ж його захопила ідея знімати зображення усіх дверей, які можуть привернути увагу як об'єкти мистецької цінності. Зібрана фотоколекція під назвою «100 дверей» також увійшла у виставку в формі слайд-шоу, доповнена розповіддю автора про значення і символ дверей. «Ми входимо в Дніпропетровськ і виходимо в люди», - оголошує Павло Гудімов. За партнерської підтримки дніпропетровського мецената Павла Мартинова, відкриття арт-центру стало першим кроком до реалізації ідеї децентралізації українського мистецького процесу, давно задуманої куратором як усвідомлення необхідності рівномірного культурного розвитку всієї України.

«Вхід» у новий виставковий простір відкривається Царськими воротами, доступ до яких колись мали лише «обрані». Уміщені в новий інтер'єр, Царські ворота розсувають межі інтерпретації сучасних мистецьких творів і руйнують уявлення про опозицію давнього й нового мистецтва.

Роботи учасників програми «Генофонд» виражають своєрідно втілене світосприйняття молодості, яка пізнає себе, експериментуючи з темою і матеріалами. Так, Юрій Кузьменко створює свої роботи з речей, що давно вийшли з ужитку й перетворилися на сміття. Кахлі, шматки іржавого заліза й штукатурки, старі віконні рами - у роботах художника трансформуються в предмети неначебто з іншого світу. За «вікном» «Відчуження» - постіндустріальний пейзаж, що загрожує стати постапокаліптичним.

Подвійний смисл вклав у свій проект «Люки» Добриня Іванов. Люк як символ захисту й застороги вміщується у вікно, створене для того, щоб його відкривали. А за ними - юнацькі бажання свободи волі, творчості й сексуального самовираження - «нібито заборонені соціумом, але приречені бути реалізованими». Символічно втілити менш реальне, але більш «законне» бажання у Стрийському парку Львова спробував Руслан Тремба. Щоб побачити парк кільканадцять років тому, він почепив на дерева двері, а до дверей приставив сходи - для тих, хто наважиться здійснити мандрівку в часі й поглянути на парк зсередини рослини, яку щойно посадили. Полотно Світлани Струк «підглядає» не тільки крізь відчинені двері церкви, а й крізь вікна-шпарини, що тягнуться нескінченними рядами й загрожують вийти за рамки картини, навіюючи глядачу страх переслідування. У «Моцарта від живопису» Микити Кравцова кожна картина - це міні-історія, віддзеркалення емоційного стану чи життєвої позиції художника. Такою є і робота з циклу «Венери», де відсутність голови й акцент на оголеності утворює з асиметрично намальованих тіл символічні ворота й нагадує, звідки «походить» людина - адже для зачаття голова не потрібна.

Зображення архітектурної пам'ятки доби рококо «212-213» від Віктора Соловара апелює вже не до образу, а до метафори дверей, які відкривають новий незвіданий простір. Під час експерименту з ракурсами зображення художнику спало на думку поглянути на архітектуру з висоти комашиного польоту. Дві цифри, зазначені в назві картини, присутні й на полотні, неначе стулки дверей, між якими - «освячена янголами» - темна й похмура невідомість... з точки зору метелика.

Юрій Пікуль досліджує власну особистість через спогади й речі в проекті «Розірване намисто», робота з якого «Вхід» демонструє захопленість художника реалістичним живописом і прив'язаність до сторінок власної пам'яті. Дмитро Корнієнко, що поділяє з Юрієм Пікулем простір однієї майстерні, також відомий своїм умінням перетворювати побутові предмети в монументальні. Він віддає для «Входу Виходу» «Решітку 2» як ще один об'єкт зі «світу речей», який художник вважає невідділимим від світу мистецтва.

Роботи середнього і старшого покоління художників демонструють інакше світобачення - насичене символами, акцентоване деталлю чи кольором, спресоване в один лаконічний образ. Робота з Помпейської серії Олександра Ройтбурда - одна з близько сорока робіт, в яких художник на власний манер переосмислює еротичні мотиви помпейських фресок. Як завжди крізь призму особистого, Ройтбурд відображає метаморфози людського тіла в замкненому просторі чотирикутників, де голова, насаджена на основу тулуба, неначе змушена доводити примат сексуального потягу над інтелектом. Саме там художник і заховав «вихід», замаскувавши його ілюзорними дверима на стіні.

Відібрана для виставки робота Стаса Перфецького «Кінец» може бути іронічним зверненням до телеманів, для яких «чорний ящик» є єдиним вікном у світ. Проте що буде, коли передача закінчиться?.. «Кінец» без літери «ь» нагадує про те, що щасливе

життя не тотожне екранному гепі-енду. Фоторобота Олександра Каднікова «Хто там?» описує відомий парадокс релігії: «храм Божий», що мав би бути найвідкритішою соціальною інституцією, натомість ставить «загорожу» у формі вічка на металевих дверях - «чужим вхід заборонено».

Погляд у минуле крізь «рами-хрести» покинутих сільських хат - у роботі київського художника Олександра Бабака з серії «Історії». Тепер уже не вікна спостерігають за глядачем, а глядач, зазираючи у «вікно», може пригадати чи вигадати власну історію. Для автора «віконця - це перш за все можливість поглянути в себе».

«Легшою», але не менш метафоричною, навіть дивною, є живописна робота «197 Au» івано-франківського художника Ростислава Котерліна. Граючись з міфологічними образами в дусі постмодерністської іронії, Котерлін видобуває нові символи на межі між сучасним і «потойбічним» світами. Вхід у цей світ відкривається лише тим, хто володіє вмінням глибоко й професійно проводити розкопки власного підсвідомого. Бо за дверима з позолоченою ручкою - та сама terra incognita, але особистого, внутрішнього світу художника, яка, за необережного споглядання, може легко «перейти у власність» глядача.

І ще одна «оповідь про ворота» - від «майстра деталі» Олександра Ранчукова. Репортажне фото з Пущі-Водиці фіксує останні хвилини з «життя» дерев'яних воріт, які, внаслідок «модернізації», змушені поступитися місцем новим залізним воротам і відійти в небуття. Крізь «дірку» Олександра Ляпіна ми бачимо зовсім інший тип «воріт» - ігровий. В контексті «серйозної» й майже трансцендентальної теми «Входу Виходу» фотографія нагадує нам, що життя - це гра, правила якої, щоправда, ніхто не знає.

Інтимно-камерне й особистісно-реалістичне - у роботах українських художників Артема Волокітіна і Євгена Равського. Класичне європейське мистецтво, цитування якого характерне для творчості Равського, цього разу спонукало «нового старого майстра» звернутися до євангельського сюжету й узяти за основу роботи відомий вислів Понтія Пілата «Ecce Homo». «Це є людина» - такими словами прокуратор Іудеї намагався спинити натовп, який вимагав смерті Христа. Художники минулих століть не раз використовували цей сюжет у його традиційному трактуванні. Проте з легкої руки українського майстра він перетворився на нову притчу - про цінність людини поза часом і простором - про вічну цінність, яку уособлює маленька дитина. Жінка на задньому плані, що тримає дитину, стає символом ще однієї вічної цінності - принаймні для українського народу - сім'ї. Роботу Волокітіна з серії «Дотик» можна трактувати по-різному, проте для самого автора - це радість батьківства й відчуття опори у власній родині. Жіночі статеві органи з найдавніших часів символізували «вхід», крізь який людина потрапляє у світ. У цьому контексті важко не згадати «зухвале» для свого часу полотно «Походження світу» французького художника Гюстава Курбе, який одним із перших в історії класичного мистецтва відважився зобразити вагіну. Виконана 1866 року на замовлення турецького дипломата Халіл-Бея, робота довго «подорожувала» від колекціонера до колекціонера, зберігаючись у закритих приміщеннях за подвійними рамами, і лише в 1988 році її вперше побачили у публічній колекції.

Сучасник Курбе, майстер ілюстрацій Гюстав Доре, що мав значний вплив на наступні покоління художників-граверів, відомий не тільки графічним оформленням літературних творів, а й майстерно виконаними ілюстраціями до Біблії. Його гравюра «Самсон вириває двері міської брами Ґази» (Суддів 16:3) органічно вписалась у контекст сучасного мистецтва, ще раз довівши, що класика «завжди актуальна».

Такою ж органічною частиною виставки - але вже з нашого часу - є оригінальна обкладинка платівки американської групи «The Doors». Як відомо, назву групи музиканти запозичили в англійського письменника Олдоса Хакслі, котрий у 1954 році видав есе «Двері сприйняття». Епіграфом до твору послужили рядки з поеми Уільяма Блейка: «Якщо б двері сприйняття були очищеними, людина б побачила все як є - безкінечним». Культова творчість рок-музикантів справила величезний вплив на мистецтво 1960х років, а останній альбом «L.A.Woman» увійшов у 500 кращих рок-альбомів століття. Музика з цього альбому супроводжує виставку.

Арт-центр Я Галерея встановлює зв'язок, запрошує до діалогу, відкриває двері, спонукає до роздумів тих особистостей, для яких мистецтво - це спосіб знайти «вхід» до свого «Я».

Олена Єгорушкіна