Кольори із незначною довжиною хвилі, а синій колір відносимо саме до таких, супроводжуються загальним епітетом «темний».
Бентежна «синя година». Саме цю задумливу пору обрала Світлана Струк для підглядання за своїми персонажами. Пласкі фігури людей з величезними руками, які розхитались повітрям та світлом електричних ліхтарів; великий собака, нібито кінь у Заболоцького, який чує гомін листя та каменю; куртка, яку необережно кинули на паркан – усі вони герої ноктюрну. Слова та речі, які потрапили у ніч, якось особливо завмирають на полотні майстрині.
«Надвечірність» моїх малюнків скоріш обумовлена близькістю нас до Півночі, до зими, до коротких днів, довгих вечорів. Я менш помічаю літо та сонячні дні, ніж виразні, сповнені настрою кінець літа, зиму, осінь».
Та це внутрішнє звучання відтінків синього та сірого спрямовує нас до безмежності простору фресок або до туги митців 20 століття задуховним змістом. А дійсність, що закручена мазками пензля, та спільне існування фона з героєм – до експресіоністів Німеччини.
«Сьогодні я хочу зідрати завісу, як шкіру з м'яз або кришку з машинного відділення, та трохи відкрити для себе та інших живу реальність, ту, що тріпотить».
Справжні сюжети з життя міста застрягають у вечірній меланхолії та, з цього приводу, стають символічними. У кольори Світлани Струк «не входять, як у хлів» – «Сприйняття кольору, на мій погляд, залежить від емоційного настрою людини. Якщо у його душі хлів, тоді для знайомства з його творчістю треба одягати чоботи».
Виставка Світлани Струк – про важливість гри з маленькими подіями у великому просторі, про кольорових героях у сивій млі.
Анастасія Золотова