Людина у пейзажі. На думку приходять два приклади. Перший – пейзаж світський, такий, яким його зобразив Томас Гейнсборо на картині «Містер і місіс Ендрюс» (1750). Пихаті чоловік і жінка приділяють глядачу хвилинку уваги, мовляв: «Дивіться, це все – наші угіддя, увесь цей простір належить нам». Та й назва роботи підказує наперед: мова не про пейзажі. Інший знаковий приклад – «Мандрівник над морем туману» (1818) Каспара Давида Фрідріха. Самотній романтик із природної височини на саму цю природу, ні – Природу, дивиться. Образ протилежний, проте все ще не про пейзаж. Чому? Виявляється, так завше і буває з цим жанром. Найчастіше, ідеальний пейзаж – «театральні обрамлення» у дусі Клода Лорена, максимально віддалені від глядача на безпечну відстань невтручання у «людське». Але час від часу трапляється зовсім інша нагода – потрапити в пейзаж двічі, а то й тричі, по всіх трьох вимірах, у саму його середину. Такі пейзажі ведуть розповідь іншим чином. Можна згадати гайдеґґерову «закинутість людини в буття», а можна, так само, пригадати сюжет братів Ґрімм «Гензель і Ґретель», коли ця сама «закинутість» є вже не метафізичним умоглядом, а доволі відчутним жестом: дітей відправлено в ліс, через незмогу батьків їх прогодувати. Є пейзажі-що-оточують. І такими є пейзажі Андрія Сагайдаковського.
Нова виставка не випадково має широчезну назву, обсягом з окремий мистецький жанр, при цьому змістовно не конкретизує її, а навпаки – використовує якнайширше. Пейзажі тут – не лише ремейки на імпресіоністів, не тільки «Тихі верби над річкою», а й портретні «заготовки» до байок Ґріммів, і поділена натроє бéконівська сцена в кімнаті сміху, й покинутий простір, у якому Венера Мілоська марить про ніжні доторки рук. «Пейзажі» зіткані з текстів, переповнені шумом літер, галасом «цікавих дискусій», час яких відраховує об'єкт – куб зі спаяних пластмасових годинників.
Минулий проект Сагайдаковського – «Прогулянка лісовими стежками» (2014) – був своєрідною медитацією на тлі історичних подій, без нових робіт. Цього разу майже всі роботи – нові, а лейтмотив збігається з темою, що була неодноразово заторкнута. Це тема, що найбільш стисло була виражена роботою «Проблема» (2010), в якій, за словами художника, «вухо заперечувало напис [Слухай уважно], а напис заперечував вухо». «Пейзажі» – про ту ж суперечність. Лише з тією відмінністю, що тепер вона підіймається в усім відомому контексті інформаційного шуму. В ситуації, де вуху треба перебороти звуки, аби дослухатись, а оку – здолати прямоту образів, десь заради викривлення, пробити стіни, забудовані цеглою літер, аби помітити й вичитати.
Усе це разом – активна садівнича робота, майже тавтологія на полі мистецтва. Адже килимки, які Сагайдаковський використовує як основу, здебільшого зіткані як луки й діброви, за власною природою є домашніми еквівалентами садів, дендропарків, лісів тощо. Зверх того, ці килимки додатково засіяні важкою фарбою, здобрені олією, кілька разів прополені міцною рукою художника. Хіба не пейзажі?
Борис Філоненко